У Барб на обличчі зринуло обурення.
— Та ми б цим двом п’ятидоларову купюру за десять баксів не продали, не те що об’єднуватися з ними. Правда, Джері?
Чоловік похитав головою, але Фок підозрював, що він реалістичніше дивиться на ківарський ринок нерухомості.
— За тридцять років з того боку паркана ми бачили самі неприємності, — провадила Барб трішки голосніше. — І тепер ми точно йому не допомагатимемо. Уявляєш, раніше Мел ночами підкрадався й пересував межі. Неначе ми такі тупі, що не помітимо. Цупив усе, що погано лежить. Я знаю, що це він отоді, багато років тому, переїхав Люкового собаку, нехай він усе й заперечував. Ти пам’ятаєш?
Фок кивнув. Люк обожнював того собаку. Йому було п’ятнадцять, і він відкрито плакав, сидячи при дорозі й обіймаючи пса.
— А ще у нього замолоду цілі дні товклися всі місцеві парубки, правда, Джері? Пиячили й гасали по дорозі на своїх пікапах. Врубали музику, добре знаючи, що нам вставати на світанку й працювати, аби ферма не загнулася.
— Давно це було, люба, — сказав Джері, й Барб накинулася на нього:
— Ти його захищаєш?
— Ні. На бога, ні. Але ж це факт. Він уже давненько такого собі не може дозволити, еге ж? Сама знаєш.
Фок пригадав свою дивну зустріч з Діконом у пабі.
— У нього, схоже, деменція.
— Це так тепер називається? — пирхнула Барб. — А як на мене, клятого пияка наздогнало його жалюгідне життя й усе скоєне ним лихо.
Ковтнувши кави, Барб глянула на Діконові землі. А коли знову заговорила, Фок відчув у її тоні жаль.
— Найбільше мені було шкода Еллі. Ми бодай могли просто не пускати його до себе, а бідолашній дівчинці доводилося з ним жити. Думаю, по-своєму він її любив, але він наче постійно тримав оборону. Пам’ятаєш наше верхнє поле, Джері?
— Ми не змогли довести, що це він.
— Ні, але це був він. А хто ще? — Барб обернулася до Фока. — Вам, дітям, було років по одинадцять, якраз незадовго перед тим втекла мама Еллі — і я її не звинувачую. Дівчинка була геть занедбана, правда, Джері? Така худенька, недоїдала. А в очах такий погляд… Наче прийшов кінець світу. Отож я зрештою пішла до Мела сказати, що їй недобре і треба щось робити, бо вона від усіх тих переживань занедужає.
— І що він відповів?
— Ну, він мене виставив, ще я не встигла й договорити, як ти розумієш. А за тиждень наше верхнє поле всохло. Саме по собі. Ми провели аналізи — і з’ясувалося, що там не та кислотність ґрунту.
— Ага, — зітхнув Джері. — Таке буває, але…
— Таке буває, якщо сусіда висипле туди лантух хімікатів, — сказала Барб. — Того року це коштувало нам тисячі. Ми ледве втрималися на плаву. А поле так ніколи до кінця й не відновилося.
Фок пам’ятав і те поле, і напружені розмови того року за обіднім столом у Гедлерів.
— Як йому завжди вдається вийти сухим з води? — запитав він.
— Не було доказів, що це він, — повторив Джері. — Але…
Барб хотіла знову його урвати, й він підняв руку.
— Але ж ти знаєш, як воно тут, друже. Щоб люди повстали, треба їх добряче збурити. І тоді так було, і зараз так. Ми потрібні одне одному, щоб вижити. Мел Дікон багато з ким вів справи, і багато хто вів справи з ним. Йому всі були зобов’язані: він іноді пробачав борги, щоб мати владу над людиною. Посваришся з Мелом Діконом — посваришся не тільки з ним. І раптом ти у рідному місті не можеш ні бізнес вести, ні пива випити спокійно. А життя й так непросте.
Барб подивилася на нього.
— Дівчина була така нещасна, що втопилася, Джері, — сказала вона, з керамічним гуркотом збираючи порожні горнятка. — До біса і бізнес, і пиво. Нам треба було втрутитися… Чекаю на вас у хаті. Коли закінчите, там ще повно справ.
Розвернувшись, вона рушила в будинок, дорогою витираючи обличчя рукавом.
— Її правда, — мовив Джері, проводжаючи її очима. — Хай що там сталося, а Еллі заслуговувала на кращу долю.
Коли він обернувся до Фока, з його очей зник усілякий вираз. Так наче за останні два тижні згорів увесь запас почуттів, вділених йому на все життя.
— Дякую, що затримався. Ми чули, ти розпитував про Люка.
— Тільки почав.
— Можна запитати, що ти думаєш? Це Люк убив Карен і Біллі?
— Я думаю, — мовив Фок обережно, — є вірогідність, що це не він.
— Господи, ти впевнений?
— Ні. Я сказав: є вірогідність.
— Але ти таки вважаєш, що тут може бути замішаний хтось інший.
— Можливо — так.
— А це пов’язано з тим, що трапилося з Еллі?
— Чесно, я не знаю, Джері.
— Але це можливо?
— Можливо.
Тиша.
— Господи! Слухай, я мав ще на початку дещо тобі розповісти.