— Ви у дільниці? — запитав Фок. Надворі стояла чарівна неділя. Цікаво, що про це думає дружина Рако.
— Ага, — зітхнули у відповідь. — Передивляюся справу Гедлерів. Не знаю, чи воно щось дасть. А ви?
Фок переказав йому розповідь Джері.
— Ясно, — видихнув Рако. — І що ви думаєте?
— Не знаю. Це може щось означати. А може й нічого. Ви ще трохи побудете в себе?
— На жаль, я тут побуду більш ніж трохи.
— Я під’їду.
Не встиг Фок відкласти телефон, як той знову задзижчав. Він відкрив повідомлення, побачив, від кого воно, і його похмурий вираз змінила легенька усмішка.
«Зайнятий? — писала Гретчен. — Голодний? Ми з Лакі обідаємо в Столітньому парку».
Фок подумав про Рако, який на дільниці копирсається у звітах, і про каву з ферми Гедлерів, яка бовтається у порожньому шлунку. Йому пригадалося, з якою усмішкою Гретчен, перш ніж піти, стояла під зірками біля пабу. «Ця сукня, мабуть, спеціально для тебе, дурню».
«Їду», — написав він. Мить поміркував. «Але ненадовго». Це не дуже допомогло від докорів сумління, однак він не надто переймався.
Столітній парк — єдине місце в Ківарі, яке мало такий вигляд, наче в нього вклали трохи доларів. Новенькі клумби були охайно засаджені симпатичними посухостійкими кактусами, додаючи парку зелені, якої Фок, здавалося, не бачив уже багато тижнів.
Лавка, на якій вони провели стільки суботніх вечорів, зникла, з жалем помітив він. Замість неї сяяв простими кольорами вигадливий дитячий майданчик. На ньому мурашилося від дітлахів, а всі столики по периметру були зайняті. Дитячі візочки боролися за місце з сумками-холодильниками; батьки теревенили, час до часу відволікаючись або насварити, або нагодувати своїх нащадків.
Фок побачив Гретчен раніше, ніж вона його, й зупинився на хвильку поспостерігати за нею. Вона зайняла столик з самого краю: сиділа на лавці, витягнувши перед собою довгі ноги й поставивши лікті ззаду на стільницю. Біляве волосся було закручене у скуйовджену ґульку на маківці та притиснуте сонячними окулярами. Вона зачудовано спостерігала за розвагами на дитячому майданчику. З такої відстані, у сонячному промінні, їй знову можна було дати шістнадцять.
Гретчен, мабуть, відчула його погляд, бо зненацька підвела очі. Усміхнувшись, піднесла руку, й Фок рушив до неї. Вона привітала його, поцілувавши в щоку, й відчинила пластиковий контейнер.
— Бери бутерброд, Лакі стільки не з’їсть.
Фок обрав бутерброд з шинкою, і вони сіли поряд на лавці. Гретчен знову витягнула ноги, торкаючись теплим боком його стегна. На ногах у неї були в’єтнамки, і нігті блищали рожевим лаком.
— Ну, такого я тут не пам’ятаю. Це дивовижно, — мовив Фок, спостерігаючи за дітьми, які лазили по різних знаряддях. — Звідки на все це взялися кошти?
— Я тебе розумію. Це благодійний проект для сільської місцевості. Кілька років тому нам пощастило на доброчинний фонд. Хоча даремно я глузую: насправді це неймовірно. Найкраща місцина в цілому місті. Тут завжди завізно. Діти обожнюють майданчик. Хоча у мене, коли знесли стару лавку, і краялося серце, — усміхнулася вона, спостерігаючи, як один малюк закопує в пісочниці свого друга. — Для малих тут чудово. Боже правий, розваг у наших краях вони мають небагато.
Фокові пригадалися облущена фарба й одиноке баскетбольне кільце на шкільному майданчику.
— Компенсує убогість школи, можна сказати. Там ще гірше, ніж я пам’ятаю.
— Ага. За це теж можна подякувати посусі, — мовила Гретчен, відкупорюючи пляшку води і роблячи ковток. І нахилила пляшку до Фока, як колись пропонувала горілку. З дружньою невимушеністю. Він узяв воду. — Громада не має коштів, — сказала Гретчен. — Усе, що місто отримує від уряду, йде на субсидії фермерам, тож на дітей нічого не лишається. Але нам пощастило з директором Скоттом. Йому, схоже, справді не байдуже. Та коли на рахунках порожньо, багато не зробиш. А в батьків ми більше просити не можемо.
— А не можна ще подоїти багатих доброчинців?
Гретчен сумно всміхнулася.
— Ми вже пробували. Думали, цього року пощастить. Але це не ті самі люди, що робили дитячий майданчик. Це якась приватна група — Освітній траст Крослі. Не чув про них?
— Здається, ні.
— Типові милостивці, але нам це підходить. Вони дають гроші на бідні провінційні школи, а такої бідної і такої провінційної школи, як у нас, ще пошукати, повір мені. Боже поможи їм. Ми ввійшли в короткий список, але цього разу не пощастило. Пошукаємо в інших місцях, спробуємо наступного року, мабуть, а доти — хтозна! Хай там як… — вона не договорила, помахавши синові, який стояв на вершечку гірки, намагаючись привернути увагу дорослих, — Лакі тут поки що щасливий, а це вже щось.