— Не спускатимемо з нього ока, — мовив Фок. — Я зараз повертаюся в паб — закінчу переглядати папери Гедлерів.
Маєш сумніви, завжди казав Фокові один з його вчителів, шукай гроші. Це була добра порада. Рако запалив цигарку і провів Фока до машини, припаркованої позаду дільниці просто на газоні. Завернувши за ріг, Фок став як стій. Стояв і витріщався, намагаючись усвідомити те, що бачать очі.
Через дверцята і капот, глибоко врізаючись у фарбу, була надряпана одна фраза. Літери сріблясто блищали на сонці.
Розділ двадцять перший
Коли Фок заїхав на своїй понівеченій машині на стоянку пабу, Гретчен, замовкнувши на півслові, застигла з розтуленим ротом. Вона про щось розмовляла зі Скоттом Вітлемом на тротуарі, а в них під ногами крутився Лакі. Паркуючись, Фок бачив у дзеркальце, як вони витріщаються.
— Дідько, — вилаявся він собі під ніс. Від дільниці до пабу було всього кількасот метрів, але дорога через центр міста здалася йому дуже довгою. Він виліз із машини; коли він зачиняв дверцята, срібні подряпини на фарбі замерехтіли.
— О Господи! Коли це трапилося? — підбігла Гретчен, а за нею Лакі. Малий помахав Фокові — й викотив очі на машину. Потягнувся коротеньким пальчиком, провів по видряпаних літерах і, до Фокового жаху, почав уже читати перше слово, але Гретчен квапливо відтягнула його геть. Вона відіслала сина гратися у протилежний кінець стоянки, і він неохоче подибав туди, а там заходився тицяти дрючком у водостік.
— Хто це зробив? — знов обернулася Гретчен.
— Не знаю, — відповів Фок.
Вітлем співчутливо присвиснув, підходячи до машини.
— Хтось дуже постарався. Чим це зробили? Ножем? Викруткою?
— Та гадки не маю.
— От покидьки, — мовив Вітлем. — Це місце… Іноді тут гірше, ніж у місті.
— Ти як? — торкнулася Гретчен Фокового ліктя.
— Нормально, — відповів Фок. — Точно краще, ніж машина.
Він відчув напад гніву. Ця машина в нього вже шість років. Нічого особливого, але вона його ніколи не підводила. І не заслуговує, щоб її понівечив якийсь сільський бовдур.
«Шкуру злупимо».
Фок обернувся до Вітлема.
— Це минулі справи. Дівчина, з якою ми дружили…
— Не треба пояснювати, — кивнув Фок. — Я чув цю історію.
Гретчен обвела пальцем подряпини.
— Аароне, послухай, будь обережніший.
— Та все зі мною буде гаразд. Трохи дратує, але…
— Ні. Не все так просто.
— Та ну! Що вони реально можуть зробити? Оббілувати мене?
Вона помовчала.
— Не знаю. Подивися на Гедлерів.
— Це трохи інше.
— Упевнений? Ну, ти ж не знаєш точно.
Фок, шукаючи підтримки, поглянув на Вітлема, але той знизав плечима.
— Тут як у пароварці, приятелю. Муха перетворюється на слона швидше, ніж можна уявити. Але ви самі знаєте. Не завадить трохи поберегтися. Особливо коли такий збіг в один день.
— Збіг? — витріщився на нього Фок.
Вітлем зиркнув на Гретчен, яка переминалася з ноги на ногу.
— Даруйте, — мовив він, — я думав, ви вже бачили.
— Що?
Вітлем дістав із задньої кишені квадратик паперу і вручив Фоку. Той розгорнув. Гарячий вітер шурхотів пожухлим листям у нього під ногами.
— Хто це бачив?
Не відповіли ні Вітлем, ні Гретчен. Фок звів погляд.
— Ну?
— Всі. Вони по всьому місту.
У «Руні» було тісно, але крізь гамір проривалася гугнява кельтська вимова Макмердо. Фок зупинився на порозі за спиною Вітлема.
— Я не вступатиму з вами в суперечки, друже, — казав з-за шинквасу Макмердо. — Роззирніться. Це паб, а не осередок демократії.
Він стискав у великому кулаці жменю зім’ятих листівок. Таких самих, як та, що зараз пропалювала діру у Фоковій кишені; йому доводилося притлумлювати бажання дістати її і знову проглянути. Це була розмита копія, мабуть, п’ятсот разів розмножена у крихітній бібліотеці містечка.
Угорі великими літерами було надруковано: «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, Еллі Дікон, 16». Нижче була світлина Фокового батька, на якій йому трохи за сорок. Поряд — фото самого Фока, зняте нашвидкуруч — мабуть, коли він виходив з пабу. Він дивився скоса, на обличчі застигла крива гримаса. Під світлинами меншими літерами були надруковані слова: «Цих чоловіків допитували у справі утоплення Еллі Дікон. Потрібна інформація. Захистимо наше місто! Збережемо безпеку Ківари!»
Там, на стоянці, Гретчен обійняла Фока. «Та вони ідіоти, — прошепотіла вона йому на вухо. — Але ти все одно обережніше». Захисним жестом пригорнувши Лакі, вона пішла. Вітлем провів Фока до пабу, відмахнувшись, коли той почав протестувати.