«Вони тут як акули, приятелю, — сказав Вітлем. — Накинуться за перших ознак крові. Вам зараз найкраще посидіти зі мною і випити холодного пива. Це Богом дане право людей, народжених під Південним Хрестом».
А тепер вони двоє зупинилися на порозі. Фіолетовий з обличчя здоровань, який, пригадував Фок, одного разу на вулиці демонстративно відвернувся від Ерика Фока, зараз сперечався через шинквас із Макмердо. Фок не розчув, що саме він говорив, підкреслено тицяючи пальцем у листівки, але бармен похитав головою.
— Навіть не знаю, що вам сказати, друже, — мовив Макмердо. — Хочете проти чогось протестувати — беріть папір і ручку й пишіть своєму депутату. Але не тут.
Він хотів змахнути листівки у смітник — і в цю мить зустрівся очима з Фоком, який стояв у протилежному кінці приміщення. Макмердо легенько похитав головою.
— Ходімо, — сказав Фок до Вітлема, задкуючи від дверей. — Дякую вам, але зараз це не найкраща ідея.
— Мабуть, ваша правда. На жаль. Господи, тут іноді чисто як у фільмі «Визволення», — мовив Вітлем. — Що ви збираєтеся робити?
— Сховаюся у себе в номері, либонь. Перегляну папери. Будемо сподіватися, все вляжеться.
— До біса. Їдьмо до мене в гості, вип’ємо.
— Ні. Але дякую. Ліпше не відсвічувати.
— Нічого не ліпше. Їдьмо. На моїй машині, добре? — Вітлем з усмішкою видобув ключі. — Моя дружина зрадіє знайомству. Може, це її трішки втішить, — його усмішка потьмяніла, але за мить знову спалахнула. — Все одно я маю дещо вам показати.
Вітлем з машини написав дружині повідомлення, і вони в тиші поїхали через місто.
— Ви не хвилюєтеся, що мене побачать у вас удома? — за деякий час поцікавився Фок. Йому пригадалася сцена в парку. — Мамусі в школі не зрадіють.
— До біса їх, — озвався Вітлем, не відриваючи очей від дороги. — Може, це змусить їх замислитися. «Не судіть, щоб і вас не судив натовп недалеких дурнів», чи як воно там. Що ж. Як гадаєте, що це за фани надсилають вам любовні листи?
— Мабуть, Мел Дікон. Або його небіж Грант.
— Більше схоже на Гранта, — нахмурився Вітлем. — Дікон останнім часом явно не тут. Ну, не при собі тобто. Але я не знаю — я з цими двома не спілкуюся. Менше клопоту.
— Думаю, ви маєте рацію, — Фок похмуро задивився у вікно. Він думав про свою машину, про сріблясті літери, надряпані на фарбі. — Хоча вони обидва не побояться забруднити руки.
Вітлем поглянув на нього, зважуючи його слова. Потім знизав плечима. Він уже звернув з центральної вулиці й заїхав у райончик, який можна було вважати ківарським передмістям. Порівняно з просторими садибами фермерів, будинки тут були компактні й чепурні, а деякі газони навіть зелені. Чудова реклама штучної трави, подумалося Фокові. Вітлем заїхав на брукований двір маленького родинного будиночка.
— Гарне місце, — зронив Фок. Вітлем скривився.
— Сільське передмістя. Поєднання найгірших проявів двох різних світів. Половина сусідніх будинків спорожніла, а це недобре. Небезпечно, розумієте? Діти хуліганять. Але ж фермери живуть у себе в маєтках, а в місті нічого особливо цікавого немає… Та нехай, — стенув він плечима, — поки що ми тільки орендуємо. А там побачимо.
Він повів Фока на прохолодну, яскраво освітлену кухню, де його дружина вже варила на хитромудрій машині ароматну каву. Сандра Вітлем виявилася стрункою білошкірою жінкою з великими зеленими очима, які надавали їй постійно зляканого вигляду. Вітлем представив гостя, і вона трішки підозріливо потиснула Фокові руку, але вказала на зручний кухонний стілець.
— Пива, приятелю? — гукнув Вітлем, відчиняючи холодильник.
Сандра, яка в цю мить ставила на робочий стіл три порцелянові філіжанки, зупинилася.
— Ви хіба не з пабу їдете? — спитала вона безтурботним голосом, але не озирнулася подивитися на чоловіка.
— Ну, так, але всередину ми не потрапили, — озвався Вітлем, підморгнувши Фокові. Сандра стиснула вуста.
— Я буду каву, дякую, Сандро, — мовив Фок. — Пахне чудово.
Вона обдарувала його скупою усмішкою, і Вітлем, знизавши плечима, зачинив холодильник. Сандра налила три філіжанки і продовжила мовчки рухатися кухнею, розкладаючи на тарілку різні сири і крекери. Попиваючи каву, Фок роздивлявся родинне фото в рамочці, яке стояло поряд на столі. Подружня пара й дівчинка з пісочного кольору волоссям.
— Ваша донька? — запитав Фок, щоб порушити тишу.
— Данієль, — узяв до рук фото Вітлем. — Має бути десь тут.
Він озирнувся на дружину, яка, зачувши доччине ім’я, застигла над раковиною на середині дії.