— Так. Просто…
У трубці стало тихо, й на мить Сандрі здалося, що їх роз’єднали.
— Він трохи застудився. Краще буде, якщо він після школи зразу піде додому. Вибач. Сподіваюся, Данієль не дуже засмутиться.
Сандра відчула докори сумління.
— Ні, припини. Що поробим, якщо малий занедужав. Це мудре рішення, особливо зважаючи на плани Данієль. Домовимося іншим разом.
Знову мовчання. Сандра глянула на годинник на стіні. Під ним висів на корковій дошці перелік справ на сьогодні.
— Так, — нарешті промовила Карен. — Так. Можливо.
У Сандри на кінчику язика вже крутилися прощальні слова, коли до неї долинуло зітхання Карен на тому кінці лінії. Вона завагалася. Якщо мама з дітьми шкільного віку не зітхає щодня, то ця мама має няньку. Але цікавість узяла гору.
— Карен, усе гаразд?
Запала тиша.
— Так… — (Ще одна пауза). — А у вас усе гаразд?
Сандра Вітлем, закотивши очі, знову поглянула на годинник. Якщо просто зараз виїхати в місто, то ще можна встигнути повернутися, витягнути білизну з машини й обдзвонити знайомих, щоб до кінця уроків знайти заміну Біллі.
— Усе добре, Карен. Дякую, що попередила щодо Біллі. Сподіваюся, він швидко одужає. Ще поговоримо.
— Кожного Божого дня я відчуваю докори сумління, згадуючи той телефонний дзвінок, — мовила Сандра, знову механічно доливаючи каву у філіжанки, наче у неї нервовий тик. — Я так швидко закінчила розмову! Можливо, їй треба було комусь виговоритися, а я просто… — заплакавши, вона не закінчила речення.
— Ти не винна, люба. Звідки ти могла знати, що станеться? — Вітлем підвівся й обійняв дружину. Сандра трішки напружилася, зніяковіло поглядаючи на Фока й витираючи очі серветкою.
— Перепрошую, — вибачилася вона. — Просто вона була така мила! Одна з небагатьох, завдяки кому життя тут можна вважати стерпним. Її всі любили. Всі шкільні мамусі. А може, і дехто з татусів, — стиха засміялася вона — й одразу ж обірвала сміх. — О Господи, ні, я не мала на увазі… Карен у житті б не… Я хотіла сказати, що до неї дуже добре ставилися.
— Усе гаразд, я зрозумів, — кивнув Фок. — Схоже, її і справді всі любили.
— Так. Саме так.
Запало мовчання. Допивши каву, Фок підвівся.
— Мабуть, час мені вже їхати, дати вам спокій.
Вітлем і собі допив останній ковток кави.
— Стривайте, приятелю, за хвилинку я вас відвезу, тільки хочу вам спершу дещо показати. Вам сподобається. Ходімо глянете.
Фок попрощався з заплаканою Сандрою і рушив за Вітлемом у затишний домашній кабінет. З глибини коридору линули приглушені звуки: ішов мультфільм. На відміну від решти будинку, в кабінеті панувала сувора чоловіча обстановка, меблі були потерті, зате улюблені. Попід стінами тягнулися до самої стелі книжкові полиці, повні книжок про спорт.
— Та у вас тут половина бібліотеки, — мовив Фок, роздивляючись полиці, на яких сусідили книжки про крикет і рисисті перегони з біографіями й альманахами. — Ви справжній фанат.
Вітлем удавано-засоромлено похилив голову.
— Ступінь я отримав з сучасної історії, але, якщо по щирості, моя дисертація була присвячена історії спорту. Перегони, бокс, витоки договірних матчів тощо. Тільки цікаве. Проте я тішу себе думкою, що і з вицвілими, припалими порохом документами дав би собі раду.
— Мушу визнати, — усміхнувся Фок, — мені важко уявити вас над припалими порохом документами.
— Не вам першому, але я вмію порпатися в архівах незгірше за інших. До речі, — він дістав зі столу великий конверт і передав його Фокові, — мені подумалося, що це може вас зацікавити.
Фок відкрив конверт і витягнув велику копію чорно-білої командної світлини. Парубки з ківарської крикетної збірної 1948 року, вбравшись у парадну білу форму, позували на камеру. Крихітні обличчя були розмиті й нечіткі, але по центру першого ряду, серед сидячих, Фок упізнав знайоме обличчя. Його дідусь. У Фока у грудях тьохнуло, коли у списку команди він прочитав надруковані дрібними літерами слова: «Капітан: Фок Дж.».
— Неймовірно! Де ви це знайшли?
— В бібліотеці. Завдяки своїм відточеним навичкам архівних пошуків, — посміхнувся Вітлем. — Я трохи досліджував спортивну історію Ківари. Просто з цікавості — і натрапив на це. Подумав, вас це порадує.