Люк неохоче перевів на нього погляд.
— Друже, я ж тобі казав, — мовив він. — Тисячу разів. Я стріляв кролів.
— Ага. Ну звісно.
Фок ледве стримався, щоб не закотити очі. Таку відповідь він отримував уже декілька років — відколи вперше про це запитав. Але звучала вона фальшиво. Люк ніколи не ходив стріляти кролів сам-один. А Фок досі пам’ятав Люкове обличчя у вікні своєї спальні багато років тому. Страх і полегшення додали тим спогадам особливих барв, це правда, одначе Люкова відмовка була з пальця висмоктана. Люк пильно за ним спостерігав.
— Може, мені запитати, де був ти? — промовив Люк удавано-легковажно. — Якщо ми вирішили знову про це побалакати.
Фок утупився у нього.
— Ти знаєш, де я був. Рибалив.
— На річці.
— Але вгору проти течії, дякую.
— Сам-один.
Фок не відповів.
— Отож, гадаю, доведеться повірити тобі на слові, — мовив Люк і зробив ковток пива, не відриваючи від Фока очей. — На щастя, друже, для мене твоє слово — щире золото. Однак тобі не здається, що з усіх боків буде краще, якщо ми й далі триматимемося версії, що ми стріляли кролів разом?
Двоє чоловіків не зводили один з одного поглядів, а навколо хвилями перекочувався гамір бару. Фок поміркував. А відтак випив пива і стулив рота.
За деякий час вони скористалися звичною відмовкою, що одному час на поїзд, а другому рано вставати. Востаннє — як згодом виявилося — потискаючи руки, Фок зловив себе на тому, що вкотре намагається згадати, чому вони і досі вважаються друзями.
Вмостившись у ліжку, Фок вимкнув світло. Довший час лежав нерухомо. Ввечері волохатий павук знову з’явився, і тепер його темні обриси виднілися над дверима у лазничку. За вікном стояла мертва тиша. Фок знав, що йому слід виспатися, але в голові крутилися уривки давніх і недавніх розмов. Залишки кофеїну в тілі тримали очі розплющеними.
Перекотившись на бік, він увімкнув лампу на тумбочці. Під капелюхом на стільці лежали бібліотечні книжки, які він сьогодні вранці забрав у Барб. Завтра він їх здасть. Фок узяв першу-ліпшу книжку. Практичний довідник, як виростити екологічно чисту й соковиту городину. Сама тільки назва змусила Фока позіхнути. Так, ця книжка точно нажене сон, але Фок просто не зміг себе примусити її розгорнути. Наступна — пошарпаний детектив у м’якій обкладинці. Жінка, незнайомець у темряві, трупи. Стандартний набір. Не зовсім у його стилі, але Фок би не займався тим, чим займається, якби не любив страшних таємниць. Відкинувшись на подушку, він поринув у читання.
Сюжет був простий, нічого особливого, Фок подолав зо тридцять сторінок, і очі в нього почали заводитися. Він вирішив дочитати до кінця розділу, а коли перегортав сторінку, з книжки вилетіла вузька смужка паперу і приземлилася йому на обличчя.
Фок зняв її з обличчя й роздивився. Друкована бібліотечна квитанція на підтвердження того, що книжку видали Карен Гедлер у понеділок, 19 лютого. За чотири дні до смерті, подумалося Фокові. Карен скористалася квитанцією як закладкою, й усвідомлення того, що цей посередній трилер може виявитися останньою книжкою, яку Карен читала за життя, страшенно засмутило Фока. Він уже зім’яв квитанцію, коли на звороті помітив якісь записи ручкою.
Зацікавившись, він розрівняв аркуш і перевернув. Очікував побачити перелік покупок. Натомість у нього закалатало серце. Фок дбайливо розгладив складки й підніс аркуш під лампу, щоб краще роздивитися круглий почерк Карен.
Десь поміж тим, як вона взяла книжку в бібліотеці, й тим, як її застрелили на порозі власного будинку, в якийсь момент отих чотирьох днів, Карен Гедлер залишила на звороті квитанції два рядки. В першому рядку було одне-єдине слово, не зовсім розбірливе, написане поспіхом і тричі підкреслене.
«Грант??»
Фок постарався зосередитися, але його погляд перемістився на десятизначний номер телефону під низом. Фок витріщався на той номер, поки в нього не почали сльозитися очі, а цифри не розпливлися. В голові оглушливо стугоніла кров. Він кліпнув, ще раз, але цифри не змінили свого порядку.
Фок ані миті не міркував про те, кому міг би належати цей номер. І не було потреби. Він знав його напам’ять. Це був його власний телефон.
Розділ двадцять третій
Наступного ранку вони виявили Гранта Дау навколішках під раковиною у якоїсь жінки. В руці він тримав гайковий ключ, а штани сповзли, оголюючи добрячий шмат заду.