— Гранте, будеш запрошувати адвоката? — запитав Рако, висуваючи стілець. — Маєш право.
Дау нахмурився. Його адвокат, мабуть, з тої самої гіпотетичної контори, що й у Саллівана, подумалося Фокові. Земля й худоба п’ятдесят тижнів на рік. Дау похитав головою.
— Мені нема чого приховувати. Починайте вже.
Він радше сердився, ніж нервувався, з цікавістю відзначив Фок, викладаючи на столі папку, й мить помовчав.
— Опиши свої стосунки з Карен Гедлер.
— Мастурбація.
— Нічого не додаси? Враховуючи, що її убили.
— Нє-а, — незворушно стенув плечима Дау.
— Але ти вважав її привабливою, — мовив Фок.
— Ви її бачили? Ну, до того, звісно, як вона відкинула копита.
Фок з Рако нічого не відповіли, й Дау закотив очі.
— Слухайте. Вона була нівроку. Особливо як на наше село, — докинув він.
— Коли ти з нею розмовляв востаннє?
— Не пам’ятаю, — знизав Дау плечима.
— А в понеділок перед тим, як вона загинула? Дев’ятнадцятого лютого. Або наступні два дні?
— Серйозно, я не пам’ятаю, — Дау посовався на стільці, і той зарипів під його вагою. — Слухайте, ви маєте право тут мене тримати? Законно? У мене ще бісова купа справ.
— Тоді перейдімо до суті, — мовив Фок. — Може, розповіси нам, навіщо Карен Гедлер своєю рукою записала твоє ім’я — Грант — на бібліотечній квитанції того самого тижня, коли її вбили?
Він посунув через стіл ксерокс квитанції.
Довгу хвилю Дау роздивлявся аркуш, і в цілковитій тиші тільки дзуміли флуоресцентні лампи. Без попередження Дау ляснув долонею по столу.
І Фок, і Рако підстрибнули.
— Вам це на мене не повісити, — гаркнув Дау, аж через стіл полетіли бризки слини.
— Не повісити що, Гранте? — підкреслено-нейтрально перепитав Рако.
— Ту кляту родину. Якщо Люк вирішив порішити свою жінку й малого, це його особисті справи. Але хрін ви приплетете сюди мене, чули? — тицьнув він товстим пальцем у них обох.
— Де ти був того пообіддя, коли їх застрелили? — запитав Фок.
Дау похитав головою, не відриваючи від Фока очей. Комір його сорочки весь пропітнів.
— Іди в сраку, приятелю. Тобі мало Еллі? Зіпсувати життя ще й нам з дядьком тобі не вдасться. Це полювання на відьом.
Фок не встиг відповісти, бо Рако кашлянув.
— Гаразд, Гранте, — мовив він спокійно. — Ми просто намагаємося отримати відповіді на деякі питання. Тому не будемо все ускладнювати. Ти сказав поліції Клайда, що копав канаву вздовж траси разом з двома приятелями, й надав їхні прізвища. Так було?
— Ага, копав. Цілий день.
— І вони це підтвердять, так?
— Хай спробують не підтвердити. Тим паче, що це правда.
Кажучи це, Дау дивився їм прямо в очі. Мовчання затягнулося, тільки муха в них над головами намотувала божевільні кола.
— Скажи-но, Гранте, що ти зробиш з фермою, коли дядько помре? — запитав Фок.
Дау не зрозумів, що це за переміна теми.
— Га?
— Подейкують, ти спадкоємець.
— То й що? Я заслужив, — відтяв він.
— За що? За те, що дозволяєш старому хворому дядькові доживати віку у власному маєтку? Яка шляхетність.
Якщо по правді, Фок не бачив перешкод, чому Грантові не успадкувати ферму, але його слова, схоже, поцілили в болюче місце.
— Не все так просто, розумнику, — сказав Грант і хотів додати ще щось, але передумав. Стулив рота й мить помовчав. — І чом би й ні? Я — його родич.
— По смерті Еллі — єдиний, еге ж? — провадив Фок, і Дау обурено втягнув повітря. — То ти продаси ферму, коли буде можливість?
— Ще б пак! Працювати на ній я точно не збираюся. Я не дурень. Особливо коли оті дрібні китайці аж зі своєї жовтої шкури пнуться, щоб усе тут скупити. Навіть такі гівняні землі, як у нас.
— І в Гедлерів?
Пауза.
— Напевно, — нарешті відповів Дау.
— Маленькій Шарлотті, мабуть, ще менше хочеться тягати лантухи добрив, ніж тобі. Наскільки я зрозумів, рано чи пізно той маєток виставлять на продаж. Дві ділянки поряд, — стенув плечима Фок, — набагато привабливіші для закордонних інвесторів. А це вже цікаво. Особливо якщо власник однієї з них отримує постріл у голову.
Вперше Дау нічого не відповів, і Фок зрозумів, що він дійшов того самого висновку.
— Повернімося до Карен… — Фок вирішив скористатися перевагою, щоб змінити тему. — У вас із нею нічого не було?
— Тобто?
— Роман? Секс?
— Дай мені спокій, — пирхнув Дау. — Та це снігова королева. Ще марнувати на неї час!
— То ти вважаєш, що вона б тобі відмовила, — сказав Фок. — Це, мабуть, неприємно.