— У мене в цьому плані все гаразд, можеш не перейматися, приятелю. А якщо подивитися, як ти бігаєш по місту за Гретчен, ти б краще переймався своїми справами.
Фок не зважав.
— Карен зачепила твоє еґо? Ви через щось посварилися? І все полетіло шкереберть?
— Що? Ні!
Очі Дау забігали.
— Але у тебе бували сутички з її чоловіком. І частенько, наскільки ми чули, — мовив Рако.
— То й що? Завжди через дрібниці. Люк — справжня скалка в дупі. Але ота його жіночка тут ні до чого.
Запала пауза. Коли Фок заговорив знову, голос його звучав тихо.
— Гранте, ми перевіримо все, що ти робив того дня, і твої приятелі, можливо, підтвердять твої слова. Проблема в тому, що іноді алібі дуже нагадує сухий тиньк, з яким ти так часто працюєш. На вигляд начебто міцне, а трохи натисни — і воно збіса швидко трісне.
Дау на якусь мить опустив очі. А коли підвів голову, його настрій змінився. Дау посміхнувся. Широка й самовпевнена посмішка заграла не лише в нього на устах, а й в очах.
— Що — таке саме алібі, як у тебе? Адже це твоє бісове ім’я моя двоюрідна сестра написала перед смертю?
Запала довга мовчанка; три пари очей дивилися на копію квитанції на столі. Коли серед речей Еллі знайшли записку з його іменем, Фок був значно більше приголомшений, ніж зараз Дау. Фок саме намагався зрозуміти, що це означає, коли Дау реготнув.
— Добре, що моє алібі залізне, правда? Можеш перевіряти, приятелю, я не проти. Не зрозумій мене неправильно, але на Гедлерів я просто не мав часу. І так: щойно випаде нагода, я продам дядькову ферму. Але я нікого не вбивав, мене не було на фермі, а якщо тобі кортить мене засадити, доведеться шити справу. Але знаєш що? — гупнув він кулаком по столу. Звук був як від пострілу. — В тебе кишка коротка.
— Якщо ти там був, Гранте, ми це доведемо.
Він тільки посміхнувся.
— Вперед, спробуйте.
Розділ двадцять четвертий
— Вам пощастило, що ще зберігся запис: за місяць ми зазвичай усе стираємо.
Скотт Вітлем прокручував файли на комп’ютері, поки не знайшов потрібний. Директор відкинувся у кріслі, щоб Фок і Рако бачили екран. Вони сиділи в директорському кабінеті, й за дверима чувся звичний пообідній гамір: понеділок у школі.
— Ось воно. Камера над центральним входом, — мовив Вітлем. Він клацнув мишкою, і на екрані пішло відео. Камера, судячи з ракурсу, була встановлена над широкими вхідними дверима і спрямована на сходи, щоб у кадр потрапляли всі, хто заходить. — Перепрошую, але якість поганенька.
— Нічого страшного. Запис кращий, ніж той, що ми забрали з маєтку Гедлерів, — сказав Рако.
— Все одно об’єктив охоплює тільки маленьку площу, — докинув Фок. — Є у вас ще якісь камери?
Вітлем знову клацнув мишкою, і картинка змінилася.
— Ця — на вчительській стоянці.
Знову зняте з високого ракурсу, відео демонструвало розмитий ряд машин.
— У школі тільки дві камери? — запитав Рако.
— Боюся, що так, — потер Вітлем пальцями: універсальний жест на позначення грошей. — Установили б ще, якби було за що.
— Можна побачити Карен в її останній день? — запитав Фок, хоча в першу чергу шукали не Карен, а Гранта Дау. Дотримавши слова, Фок і Рако декілька годин пресували приятелів Дау, перевіряючи надійність його алібі. Ті стояли на своєму мертво. Нічого іншого Фок і не очікував, проте все одно був розчарований.
Вітлем збільшив зображення стоянки на весь екран.
— Зазвичай Карен приїздила на машині, тож мала потрапити на цю камеру.
Він знайшов потрібний запис і прокрутив його до кінця дня, коли вже закінчилися уроки. На запису без звуку виходили по двоє-троє учні, гигочучи й галакаючи, вільні до завтрашнього дня. Ось у кадрі з’явився стрункий лисань. Підійшов до однієї з машин і відчинив багажник. Якусь мить там копирсався й нарешті дістав величеньку торбу. Закинув на плече й повернувся туди, звідки і прийшов.
— Це двірник, — пояснив Вітлем.
— Що в торбі?
Вітлем похитав головою.
— Я знаю, що всі знаряддя в нього свої. Мабуть, це вони і є.
— Давно він тут працює? — запитав Фок.
— Думаю, років п’ять. Наскільки можу судити, гарний хлопець.
Фок не відповів. Дивилися ще десять хвилин, поки не обмілів потік учнів і на стоянці не стало знову тихо. Коли вже Фок почав утрачати надію, з’явилася Карен.
У Фока перехопило подих. За життя вона, ця мертва жінка, була прегарна. Фок дивився, як вона перетинає екран; біляве волосся розмаялося за плечима. На низькоякісному записі неможливо було розібрати вираз її обличчя. Невисока, але з поставою танцівниці, вона швидко йшла через стоянку з боку ясел, штовхаючи візочок з Шарлоттою.