Він, мов одержимий, прокручував і прокручував запис четверга, коли Карен і її сина вбили. Програвав це відео нескінченно, аналізуючи кожен кадр. Здається, вона завагалася на мить, коли підходила до машини? Щось серед бушу привернуло її увагу? Вона стискає долоньку сина міцніше, ніж зазвичай? Фок підозрював, що ганяється за привидами, але продовжував знову і знову крутити запис. Дивлячись на біляву жінку свого покійного друга, він подумки благав її витягнути мобільний і подзвонити за номером, який вона записала на квитанції. Благав себе колишнього відповісти на її дзвінок. Але ні того, ні того не відбувалося. Сценарій залишався незмінним.
Фок уже роздумував, чи не час закінчувати, коли Барнз випустив ручку, яку крутив у пальцях, і випростався на стільці.
— Гей, ану погляньте на це.
Барнз клацнув мишкою, перемотуючи назад зернисте відео. Він проглядав записи з камери над аптекою, яка спрямована була на двері, що вели на склад у звичайнісінькому тихому провулку.
— Що там? Дау? — запитав Фок. Вони з Рако обступили екран.
— Не зовсім, — сказав Барнз, вмикаючи запис. Таймер показував 16.41 четверга. Трохи більш як за годину до того, коли Карен і Біллі Гедлерів знайшли мертвими.
Кілька секунд відео більше нагадувало непорушний фотознімок — нічого, крім безлюдного провулку. Аж раптом промайнув повнопривідний бездоріжник. З’явився — і менш як за секунду зник.
Перемотавши запис, Барнз увімкнув сповільнене відтворення. Коли знову з’явилася машина, він зупинив запис. Картинка була розмита, кут огляду незручний, але це не мало значення. Обличчя водія виднілося чітко. Крізь лобове скло дивився Джеймі Салліван.
Заки Фок і Рако дісталися провулку, вже сутеніло, але там усе одно не було на що дивитися. Барнз добре впорався з завданням, і його відпустили додому. Зупинившись під камерою аптеки, Фок роззирнувся. Вузенька дорога бігла паралельно до центральної вулиці Ківари. З одного боку на неї виходили затиллям агенція нерухомості, перукарня, клініка й аптека. З другого боку серед чагарників було зроблено декілька імпровізованих стоянок. Вони всі були порожні.
Фок і Рако пройшли провулок з кінця в кінець. Це забрало небагато часу. Заїхати в нього можна було з обох боків, а перехрещувався він з дорогами, які вели з міста на схід і на захід. У годину пік це чудовий об’їзний шлях через місто, якщо хочеш уникнути заторів. Але ж це Ківара, подумав Фок, тут не буває заторів.
— То чому ж це наш друг Джеймі Салліван так не хотів, щоб його побачили в місті за двадцять хвилин до вбивства Гедлерів? — відбився від цегли Фоків голос.
— На думку спадає декілька пояснень. І всі малоприємні, — відповів Рако.
Фок звів погляд на об’єктив камери.
— Принаймні тепер ми приблизно знаємо, де він був, — мовив Фок. — Він же міг устигнути дістатися звідси до маєтку Гедлерів, правда?
— Та звісно, міг.
Прихилившись до стіни, Фок задер голову. Цегла випромінювала всотану за день спеку. Фок почувався геть виснаженим. Він заплющив повіки — очі були мов піском засипані.
— Отже, у нас є Джеймі Салліван, який запевняє, що дружив з Люком, але бреше, де був того дня, і при цьому потрапляє на камеру за годину до того, як його друга застрелили, — сказав Рако. — А ще у нас є Грант Дау, який визнає, що терпіти не міг Люка, але має залізне алібі, та при цьому небіжчиця навіщось записала його ім’я.
Фок, розплющивши одне око, поглянув на сержанта.
— Не забувайте ще про водія загадкового білого пікапа, який міг бачити (а міг і не бачити) Люка на перехресті, коли той двадцять років тому повертався з річки на велосипеді, — мовив Фок.
— І це також.
Довгу хвилю вони стояли мовчки, вдивляючись у провулок, неначе там може з’явитися відповідь.
— Дідько, — нарешті буркнув Фок, відірвавшись від стіни й випроставшись. Це було нелегко. — Будемо працювати методично. Спершу знову викличемо Саллівана й запитаємо, як він у біса потрапив на камеру в провулку. Я вже по горло ситий його відмовками.
— Зараз? — запитав Рако. Очі в нього почервоніли — він утомився не менше за Фока.
— Завтра.
Коли вони вузьким проїздом поверталися на центральну вулицю, у сержанта задзвонив телефон. Рако зупинився на тротуарі, щоб вивудити його.
— Це моя дружина. Даруйте, треба відповісти, — він приклав телефон до вуха. — Привіт, красуне.
Вони зупинилися перед гастрономом. Фок, махнувши головою на двері, жестом показав, що піде й купить попити. Рако вдячно кивнув.