Усередині було прохолодно й тихо. Фактично це було те саме місце, де працювала Еллі, вечорами вистукуючи на касовому апараті ціну молока й цигарок. Коли знайшли її тіло, у вікнах молочного бару повісили плакати з її світлиною, щоб зібрати гроші на похорон.
Усередині все змінилося з тих часів майже невпізнанно. Але Фок досі пам’ятав, як шукав будь-який привід, щоб прийти потеревенити з Еллі, поки вона стоїть за прилавком. Як витрачав усі свої гроші на речі, що були йому геть не потрібні.
Старезні холодильники замінили на відкриті охолоджувачі, й Фок затримався біля них, відчуваючи, як вистигає розпалена шкіра. Але нутро й досі палало, неначе в гарячці. Нарешті Фок узяв дві пляшки води й обрав собі на вечерю трохи закручений по краях бутерброд з шинкою та сиром і запакований кекс.
Фок розвернувся, щоб віднести покупки на касу, й застогнав, угледівши там ще одне знайоме обличчя. Він не бачив власника гастроному з часів, коли вони обидва сиділи за партою в одних і тих самих задушливих класах.
Чоловік дещо облисів, але важкі риси обличчя майже не змінилися. Він був з дітей, які туго думають, зате швидко спалахують, пригадав Фок, відчайдушно силкуючись видобути з пам’яті його ім’я. Він підозрював, що час до часу цей хлопець ставав мішенню для Люкових жартів, а Фок, до його сорому, ніколи й не думав утрутитися. Зараз, підходячи до каси й викладаючи покупки, він змусив себе усміхнутися.
— Як справи, Іяне? — запитав він, останньої миті пригадавши ім’я однокласника, й дістав портмоне. Іян якось там. Вілліс.
Вілліс витріщався на покупки, наче забув, що саме слід з ними робити.
— Тільки оце, дякую, приятелю, — мовив Фок.
Продавець, нічого не відповівши, задер голову й поглянув мимо Фока.
— Наступний, — гукнув він дзвінким голосом.
Фок озирнувся. У крамниці більше не було ані людини. Фок знов обернувся до каси. Вілліс і далі підкреслено витріщався в нікуди. Фока накрила гаряча хвиля роздратування. І ще чогось, дуже схожого на сором.
— Ну ж бо, приятелю. Я не збираюся завдавати тобі прикростей. Куплю оце — і мене вже немає, — знову заговорив Фок, підсуваючи свою майбутню вечерю ближче до каси. — І нікому не скажу, що ти мене обслужив, чесне скаутське.
Чоловік так і витріщався мимо нього.
— Наступний.
— Ти серйозно? — Фок відчув у власному голосі гнів. — Місто здихає, а ти можеш собі дозволити послати покупця подалі?
Продавець, відвівши погляд, переступив з ноги на ногу. Фок думав, чи не забрати покупки, просто залишивши гроші на прилавку, коли Вілліс розтулив рота.
— Я чув, що ти повернувся. Менді Вейзер каже, ти чіплявся до дітей у парку, — промовив він, намагаючись додати в голос бридливості, але не в змозі приховати зловтіхи.
— Жартуєш? — зронив Фок.
Колишній однокласник похитав головою, знову перевівши погляд у нікуди.
— Тож я не збираюся тебе обслуговувати. Ні сьогодні, ні в будь-який інший день.
Фок витріщився на нього. Чоловік, мабуть, двадцять років чекав, щоб хоч раз відчути власну перевагу над кимсь, і не збирався змарнувати такий шанс, збагнув Фок. Він уже хотів почати сперечатися, але стримався. Навіщо витрачати сили?
— Ну й не треба, — Фок так і лишив товари на прилавку. — Щасти, Іяне. Тут у вас тільки на щастя й надія.
Він штовхнув двері, виходячи на спеку, й навздогін йому забринів дзвоник.
Рако, сховавши телефон, побачив Фокові порожні руки, потім вираз на його обличчі.
— Що сталося?
— Передумав.
Рако глянув на крамницю, перевів очі на Фока — й нарешті до нього дійшло.
— Хочете, я з ним побалакаю?
— Ні, облиште. Але дякую. Побачимося завтра. Розробимо план на Саллівана.
Фок розвернувся, засмучений через сутичку в гастрономі більше, ніж хотілося визнавати. Раптом закортіло забратися звідси подалі, хоча попереду на нього чекав тільки довгий вечір у крихітному номері над пабом. Рако ще раз глянув на крамницю, явно відчуваючи спокусу піти посваритися, а тоді перевів очі на Фока.
— Послухайте. Ходімо повечеряємо. У мене, — сказав Рако. — Жінка моя вже багато днів чіпляється до мене, щоб я вас запросив.
— Ні, чесно, все нормально…
— Приятелю, мені що з вами зараз сперечатися, що потім з нею. З вами я хоч маю шанс на перемогу.
Розділ двадцять п'ятий
За сорок п’ять хвилин по тому Рита Рако поставила перед Фоком паруючу миску локшини. Легесенько торкнувшись його плеча, вона відійшла й за мить повернулася з пляшкою вина. Небесна синява дедалі темнішала, а вони втрьох сиділи надворі за сосновим столиком, застеленим барвистим обрусом. Подружжя мешкало в перебудованій крамничці в кінці центральної вулиці. До дільниці можна пішки дійти. У садку росли лаванда й лимон, а китайські ліхтарики вздовж паркана додавали святкового сяйва.