— Я йому кажу — повсякчас кажу: те, що тут відбувається, не твоя провина. Це місце інакше. Не таке, як батькова громада.
Рита виразно звела брови, і Фок кивнув. Похитавши головою, вона знову всміхнулася, показавши ямочку.
— І все одно. А що я можу вдіяти? Важко зрозуміти, правда? Стосунки чоловіка з батьком?
У цю мить у дверях з’явився Рако. Він тримав три горнятка кави.
— Каструльки я замочив. Про що говоримо?
— Я казала, що ти забагато працюєш, щоб виправдати батькові сподівання, — відповіла Рита, погладивши його кучері. Ямочка показалася знову. — І твій партнер зі мною згоден.
Фок, який узагалі не висловлювався з цього приводу, вирішив, що Рита, мабуть, має рацію. Рако порожевів, але вперся головою їй у долоню.
— Усе не зовсім так.
— Та все гаразд, любий. Він розуміє, — ковтнула Рита кави й понад вінцями горнятка подивилася на Фока. — Правда ж? Я про те, що ви ж тут з тої самої причини, еге ж? Через батька.
Повисла спантеличена мовчанка.
— Мій батько помер.
— О, мені дуже прикро це чути, — співчутливо поглянула на нього Рита. — Але ж це нічого не змінює? Смерть рідко змінює наше ставлення до людини. Радше укріплює його.
— Люба, ти взагалі про що? — запитав Рако і, забираючи зі столу порожню пляшку, легенько штовхнув її плечем. — Знав я, що тобі цього давати не можна.
Рита, завагавшись, трішки нахмурилася. Переводила погляд з Фока на чоловіка й назад.
— Перепрошую, — нарешті мовила вона. — Можливо, я все неправильно зрозуміла. Просто я чула плітки про вашу подругу, яка загинула. Кажуть, ваш батько постраждав, навіть був під обвинуваченням, а потім змушений був забрати вас звідси, покинути рідну домівку. Мабуть, не обійшлося без… непорозумінь. Та навіть зараз — оті жахливі листівки з його світлиною, які розклеюють по місту… — вона зупинилася. — Вибачте. Будь ласка, не зважайте на мене. Вічно я вигадую.
Довгу хвилю всі троє мовчали.
— Ні, Рито, — нарешті заговорив Фок. — Думаю, цього разу ви нічого не вигадуєте.
Пікап Мела Дікона бовванів у дзеркальці заднього огляду ще понад сто кілометрів, хоча Ківара вже лишилася позаду. Ааронів батько Ерик їхав, одним оком поглядаючи у дзеркальце й обіруч учепившись у кермо.
Аарон німотно сидів на пасажирському сидінні, досі відходячи після квапливого прощання з Люком і Гретчен.
У кузові брязкало і їздило все добро Фоків. Усе, що влізло. Далеко позаду залишився рідний дім, чимнадійніше замкнений. Овець роздали сусідам — хто тільки погодився взяти. Аарон боявся запитати вголос, це тимчасово чи назавжди.
Тільки раз, щойно від'їхавши, Ерик пригальмував, даючи Дікону можливість обігнати його. Так наче то була нормальна поїздка в нормальний день. Натомість білий пікап незворушно наблизився і врізався йому в задній бампер, аж в Аарона голова сіпнулася від удару. Більше Ерик не пригальмовував.
Спливла майже година, і раптом Дікон натиснув на клаксон. Пікап почав збільшуватися в бічному дзеркальці, наздоганяючи, а пронизливий звук котився порожньою дорогою. Від звуку мало голова не лускала, й Аарон уперся долонями в бардачок, готуючись до неминучого удару ззаду. Батько зціпив зуби. Секунди тягнулися, й коли Ааронові вже здавалося, що він більше не витримає, звук стихнув. Від наглої тиші задзвеніло у вухах.
У дзеркальці він побачив, як Дікон опустив вікно, повільно вистромив руку й показав середній палець. Тримав так цілу вічність, змагаючись із вітром. Аж нарешті він, на щастя, почав зменшуватися, зменшуватися у дзеркальці, доки не зник з очей цілком.
— Тато терпіти не міг Мельбурн, — мовив Фок. — Так ніколи і не прижився. Знайшов офісну роботу — посередника в агробізнесі, але вона висмоктала з нього все життя.
Самого Фока віддали в найближчу школу, де він довчився останній рік. Засмучений і розгублений, на уроках він майже нічого не писав, а тим паче не піднімав руки. Склав випускні іспити й вийшов зі школи з оцінками добрими, але не відмінними.
— На відміну від тата, я пристосувався краще. Йому там було зовсім самотньо, — сказав він. — Але ми ніколи про це не говорили. Просто замкнулися в собі, продовжуючи жити. Це не допомогло.
Рита й Рако через стіл подивилися на нього. Рита простягнула долоню, накрила нею Фокову руку.
— Хай на які жертви він пішов, а я впевнена, що він вважав це вартим того.
Фок трішки нахилив голову.
— Я вдячний вам за такі слова, але не думаю, що він би з вами погодився.
Аарон усе дивився в бічне дзеркальце. Дікон більше не з’являвся. Годину нічого не відбувалося, аж раптом батько з'їхав з порожньої дороги і, завищавши шинами, так різко загальмував, що Аарон врізався в пасок безпеки.