Ерик Фок гупнув кулаком по керму, й Аарон підстрибнув. Тато був біліший з обличчя, ніж зазвичай, на чолі блищав піт. Розвернувшись на сидінні, Ерик одним швидким рухом схопив сина за барки. Аарон ахнув: рукою, якої ані разу в житті батько не здіймав на сина, Ерик зіжмакав тканину сорочки й підтягнув його ближче.
— Я запитаю тебе тільки раз, тому кажи мені правду.
Аарон ще ніколи не чув у батька такого тону. Так наче його зараз знудить.
— Це зробив ти?
Шок від такого запитання прошив Ааронові груди, як фізичний біль, і хлопець відчув, що задихається. Він змусив себе вдихнути, та легені неначе стиснулися. Якусь мить він не міг говорити.
— Що? Тату…
— Відповідай.
— Ні!
— Ти маєш якийсь стосунок до смерті тої дівчини?
— Ні, тату, ні. Чорт, не робив я нічого!
Аарон відчував, як серце б’ється просто батькові у руку. Він думав про всі їхні найцінніші речі, які зараз б’ються і мнуться в кузові пікапа, про поквапливе прощання з Люком і Гретчен. Про Еллі, якої він більше не побачить, про Дікона, якого й досі шукає очима в задній шибці. Затремтівши від гніву, він спробував відіпхнути батькову руку.
— Я не вбивав. Господи, як ти взагалі можеш таке питати?
Батько не розтискав кулака.
— Ти уявляєш, скільки людей розпитувало мене про записку, яку залишила та дівчина? Друзів. Людей, яких я знаю вже роки. Роки! Скільки людей переходило на той бік вулиці, побачивши мене. І все через ту записку, — він стиснув кулака сильніше. — Отож ти просто повинен сказати. Чому в записці було твоє прізвище?
Аарон Фок гойднувся перед. Батько і син, лицем до лиця. Аарон розтулив рота.
— А твоє?
— Після цього все змінилося, — мовив Фок. — Роки спливали, кілька разів я намагався помиритися. Він, мабуть, теж — на свій манір. Але нічого залагодити вже не вдалося. Ми просто припинили про це говорити, взагалі не згадували Ківару. Вдавали, що її не існує, що нічого не трапилося. Він терпів Мельбурн, терпів мене, а потім помер. І все.
— Та як ти смієш? — спалахнули батькові очі, на обличчі з’явився вираз, який не описати словами. — У тому місті похована твоя мати. Ота ферма розбудована руками твоїх дідуся й бабусі, чорт забирай. Там лишилися мої друзі й моє життя. Не смій кидати мені в обличчя такі слова!
Аарон відчував, яку голові стугонить кров. А його друзі? Його мати? Він там залишив не менше!
— То чого ми втікаємо? — схопив він батька за зап’ясток і нарешті відірвав його руку від своєї сорочки. Цього разу йому це вдалося. — Чому ти змушуєш нас драпати, підібгавши хвости? Люди подумають, що ми винні.
— Через ту записку люди вже подумали, що ми винні. Скажи мені правду, — пильно подивився Ерик на Аарона. — Ти справді був з Люком?
Аарон примусив себе зустрітися з батьком очима.
— Так.
Ерик Фок розтулив був рота щось сказати. Але знову стулив його. Подивився на сина так, неначе вперше його бачить. Атмосфера в машині стала важкою і отруйною. Хитнувши головою, батько розвернувся до керма й запустив мотор.
Решту шляху проїхали, не зронивши ані слова. Аарон, палаючи від гніву, сорому й тисячі інших відчуттів, усю дорогу дивився в бічне дзеркальце.
Частково він навіть жалкував, що Мел Дікон більше так і не з'явився.
Розділ двадцять шостий
Повертаючись до себе від Рако, Фок відчував нагальну потребу вимитися. Минуле обліпило його, як шар бруду. День був довгий, і здавалося, що зараз пізніше, ніж насправді. Коли Фок прослизнув на сходи, в пабі ще гуляли на повну.
Залізши в душ, він помітив на тілі сліди ківарського сонця. На передпліччях, на шиї, у викоті сорочки колись білосніжна шкіра тепер почервоніла.
Перший стукіт у двері майже неможливо було розчути крізь хлюпання води. Закрутивши крани, Фок, стоячи голяка, дослухався. Знову залунав стукіт — цього разу гучніше.
— Фоку! Хутчій! — почувся приглушений голос під акомпанемент чергового стукоту. — Ви там?
Фок ухопив рушник і, вилазячи, мало не послизнувся на мокрій підлозі. Відчинивши двері, він побачив задиханого Макмердо, який уже збирався гупати кулаком.