Вичерпавши всі слова, він заплющив очі, нерухомо лежачи біля матері, огорнутий теплом від землі, яка гріла знизу, й повітря, яке оповивало його зусібіч.
Прокинувся Фок, коли сонце вже відчутно перекотилося на небі. Позіхнувши, він зіп’явся на ноги й потягнувся, розминаючи закляклі суглоби. Він точно не знав, скільки отак пролежав. Обтрусившись, рушив через цвинтар до центрального виходу. На півдорозі зупинився. Є ще одна могила, яку йому слід провідати.
Цю він шукав довше. Бачив її тільки раз, на похороні, перш ніж назавжди поїхати з Ківари. Нарешті він майже випадково натрапив на неї: маленький камінь непомітно ховався серед розсипу гарно оздоблених надгробків. Він весь заріс пожовклою травою. Біля каменя лежав один-єдиний букетик сухих квіточок, загорнутий у пошарпаний целофан. Діставши серветку, Фок потягнувся, щоб витерти бруд з викарбуваного імені. Елінор Дікон.
— Ану не чіпай, покруч ти такий, — почувся позаду голос, і Фок здригнувся. Розвернувся — й побачив Мела Дікона, який сидів глибоко в тіні під велетенським різьбленим янголом за два ряди звідси. В руках той мав пляшку пива, а під ногами в нього спав його дебелий брунатний пес. Прокинувшись, пес позіхнув, показавши язик кольору сирого м’яса, а Дікон важко підвівся. Пляшку він лишив біля підніжжя янгола. — Забери від неї руки, поки я ти’ їх не відрубав.
— Не треба, Діконе, я вже йду, — відійшов Фок.
Дікон прискалив на нього око.
— Ти — молодший, так?
— Га?
— Ти — молодший Фок. Не татусь.
Фок подивився старому в обличчя. Зуби у нього були злобно зціплені, а очі порівняно з минулим разом прояснилися.
— Ага. Я — молодший.
Фок почув у власному голосі сумну нотку. Він рушив геть.
— Ага. Маю надію, цього разу ти вшиваєшся вже назавжди, — нетвердо пішов за ним Дікон. Грубо смикнув за собою пса, і тварина дзявкнула.
— Поки що ні. Обережніше з собакою, — відповів Фок, не стишуючи кроку. Чути було, як Дікон силкується не відставати. Ступав він по нерівній землі повільно й нетвердо.
— Навіть тепер не можеш дати їй спокій? Ти, може, і молодший, але ти такий самий, як і татусь. Огидний.
Фок розвернувся.
З двору чулися два чіткі голоси. Один гучний, другий спокійніший. Дванадцятирічний Аарон, кинувши шкільну торбу на кухонний стіл, підійшов до вікна. Батько стояв, схрестивши руки, і з його обличчя було видно, що він уже ситий по горло, а Мел Дікон тицяв у нього пальцем.
— Пропало шість, — казав Дікон. — Пара овець, четверо ягнят. Кілька саме тих, яких ти минулого тижня оглядав.
— Кажу тобі, приятелю, — зітхнув Ерик Фок, — їх тут немає. Хочеш марнувати час — іди перевіряй, я не проти.
— То це просто збіг, еге ж?
— Думаю, радше натяк, що тобі час полагодити паркан. Якби мені потрібні були твої вівці, я б їх купив. Тільки кому вони такі здалися.
— Нормальні в мене вівці. Але навіщо купувати, як мо’на вкрасти? Правда ж? — мовив Дікон, підвищуючи голос. — Тобі не вперше цупити у мене.
Ерик Фок хвилю дивився на нього, а потім похитав головою, не вірячи власним вухам.
— Час тобі забиратися, Меле, — хотів був уже відвернутися він, коли Дікон грубо схопив його за плече.
— Зна’ш, вона дзвонила з Сиднея сказати, що не повернеться. Щасливий? Почуваєшся благодійником, еге ж? Умовив її здриснути?
— Я твою жіночку ні на що не умовляв, — сказав Ерик, скидаючи Мелову руку. — Як на мене, ти й сам з цим чудово впорався з твоїми вічними пиятиками й кулаками, приятелю. Дивно, що вона ще стільки витримала.
— Ага, ну ти у нас просто лицар у лискучих обладунках. Завжди готовий підставити жилетку, щоб вона мала куди поплакатися, а ти б тим часом лив їй отруту у вуха? Схилив її втекти, а заодно схилив до тебе в ліжко стрибнути, га?
Брови Ерика Фока полізли вгору. Він розреготався, щиро здивований.
— Меле, не хвилюйся, я не взував твою жіночку.
— Брехня.
— Ні, приятелю, це зовсім не брехня. Це правда. О’кей, вона справді заходила випити чашку чаю і поплакатися, коли вже не могла терпіти. Хотіла відпочити від тебе. Але це і все. Вона була мила, але — не ображайся — пиячила майже так само, як і ти. Може, якби ти більше дбав про свій дім — про овець, про власну дружину, вони б від тебе не розбігалися до біса. Якщо чесно, я не маю часу ні на тебе, ні на твою жіночку, — похитав головою Ерик Фок. — Я більше хвилююся за твою доньку.