— Мушу йти, — рушила з класу Еллі, але зупинилася. На думку про те, що чекає попереду, її накрила хвиля безрозсудності. Сама не знаючи, як це сталося, вона підійшла ближче, перехилилася через коробку з рослинами й легенько поцілувала Аарона у вуста. Вони були сухі й теплі. Еллі квапливо відступила, боляче вдарившись стегном об парту.
— О’кей. Побачимося.
Вона сама відчула, як фальшиво це прозвучало, тож вирішила не чекати на відповідь.
Коли Еллі розвернулася до виходу, то з переляку мало не підстрибнула. Прихилившись до одвірка, стояв Люк Гедлер, безмовно спостерігаючи. Вираз його обличчя неможливо було витлумачити. Вдихнувши, Еллі змусила себе всміхнутися.
— До зустрічі, Люку, — сказала вона, протискуючись попри нього.
Він не відповів їй усмішкою.
Розділ тридцятий
Фок сидів на ліжку, розклавши перед собою дюжину різних аркушів. Унизу, в пабі, було тихо. Останні завсідники пішли декілька годин тому. Фок дивився на свої нотатки у цій справі. З’єднував лініями різні деталі, поки схема не перетворилася на заплутане павутиння з багатьма обірваними ниточками. Діставши чистий аркуш, він почав спочатку. Результат був той самий. Фок узяв мобільний і набрав номер.
— Думаю, Еллі Дікон кривдив власний батько, — сказав він, коли Рако відповів.
— Про що це ви? Стривайте.
Голос на тому кінці звучав сонно. Трубку накрили рукою, і долинула приглушена розмова. Рита, здогадався Фок. Зиркнув на годинник. Було пізніше, ніж він гадав.
Спливла хвилина, перш ніж знову почувся голос Рако.
— Ви ще там?
— Вибачте, я не звернув уваги, котра вже година.
— Нічого страшного, ви щось казали про Еллі?
— Просто ми з Гретчен розмовляли… Про те, яка Еллі була нещасна. Не просто нещасна — жалюгідна. І я впевнений, що Мел Дікон її кривдив.
— Фізично? Сексуально?
— Не знаю. Може, і так, і так.
— Ясно, — сказав Рако. Запало мовчання.
— Дікон не має алібі на той вечір, коли вбили Гедлерів.
На тому кінці Рако важко зітхнув.
— Друже, йому за сімдесят, і з головою він не дружить. Він, звісно, покидьок, але ж він — старий маразматик.
— Та ну! Рушницю тримати він ще здатен.
— Та ну, — відтяв Рако, — боюся, ваше ставлення до Дікона дещо упереджене, адже ви люто його ненавидите за те, що сталося з вами двадцять років тому.
Фок не відповів.
— Вибачте, — мовив Рако. Позіхнув. — Я втомився. Поговоримо завтра… Рита переказує вітання, — додав він по паузі.
— І їй переказуйте від мене. І мене теж вибачте. Добраніч.
На тому кінці поклали слухавку.
Здалося, що минуло всього декілька хвилин, коли готельний телефон збудив Фока різким пластиковим деренчанням. Фок розліпив одне око. Він лежав, затуливши очі ліктем, і вмовляв себе відповісти на дзвінок. Уночі він переглядав свої записи, поки не провалився у в’язкий неспокійний сон, і зараз у голові гупало. Не витримавши деренчання, Фок нарешті зібрався на силі й підняв трубку.
— Господи, нарешті, — почувся голос Макмердо. — Я вас збудив?
— Так.
— Ну що ж, друже мій, так уже й буде. Слухайте, негайно спускайтеся вниз.
— Я не вдягнений…
— Повірте, — мовив Макмердо. — Зустрінемося за рогом. Допоможу вам, чим зможу.
Фокова машина вся була залита лайном. На фарбі лишилися плями й патьоки, а під двірниками й навколо коліс зібралися калюжі. Ця бридота вже підсохла на ранковому сонечку й добре вкарбувалася в слова, надряпані на боці. «Шкуру злупимо» писалося вже не сріблом, а лайном.
Фок побіг до автівки, але не зміг навіть наблизитися, поки не затулив носа футболкою. Густий сморід, здавалося, відчувається на смак. Мухи шаленіли, і довелося бридливо відганяти їх, щоб не сідали на обличчя й волосся.
У салоні було ще гірше. У крихітну щілину вікна, яку Фок лишив на ніч з боку водія, щоб трохи вистудити машину, вставили чи то лійку, чи то шланг. Гидота залила і кермо, і радіо й зібралася брунатними калюжам на сидіннях і під ногами. Інших машин на стоянці не чіпали. Макмердо стояв осторонь, затискаючи рукою рот і ніс. Він похитав головою.
— Чорт забирай, приятелю, мені страшенно прикро. Я саме виносив порожні пляшки — й побачив оце. Уночі, мабуть, зробили, — сказав він і помовчав. — Ну, хоч тваринного походження. Переважно. Здається.
Досі притискаючи футболку до носа, Фок мовчки обійшов машину. Свою бідолашну машину. Подряпану, а тепер і зовсім зіпсовану. Його накрила хвиля злості. Затамувавши подих, він зазирнув у брудні вікна. Старався занадто не наближатися. Крізь брунатну бридоту побачив усередині ще щось. Він відступив, не в змозі говорити.