— Мій клієнт хотів би отримати обіцянку, що йому дадуть спокій…
— Боюся, таку обіцянку я дати не можу.
— Чому це?
— Тому що ваш клієнт проживає ближче за всіх до будинку, троє мешканців якого були застрелені, й не має алібі, — сказав Рако. — Крім того, він підозрюється у вандалізмі, вчиненому вчора вночі. До цього ми ще дійдемо.
Запала тиша.
— Щодо смерті трьох членів родини Гедлерів містер Дікон не має що додати… — почала адвокатка, але цього разу її перебив сам Дікон.
— Не маю я в біса нічого спільного з тою стріляниною, так собі й запишіть, — утрутився він.
— Містере Дікон, — почувся високий голос Сесилії Таргус, — я вам раджу…
— Та стули пельку, любцю, добре? — Дікон не приховував презирства. — Ти навіть не уявляєш, як тут усе працює. Ці чуваки повісять усе на мене за найменшої нагоди, тож не тре’ тут мене затикати.
— Усе одно, ваш небіж просив мене порадити вам…
— У чому справа? Ти не тільки думаєш, а й слухаєш цицьками?
Запала довга мовчанка. Фок, сидячи на самоті, не зміг стримати посмішки. Старе добре жінконенависництво заважає послухатися доброї поради. Що ж, Дікон не зможе сказати, що його не попереджали.
— Може, розповісте нам про той день ще раз, Меле? Будь ласка, — спокійно, але твердо сказав Рако. А на сержанта чекає чудова кар’єра, подумав Фок, якщо тільки ця справа не згасить весь його ентузіазм ще до її початку.
— Нема чого розповідати. Я був біля будинку, лагодив паркан, коли на дорозі показався пікап Люка Гедлера.
Дікон говорив жваво, як ніколи, але слова звучали так співучо, наче він переказував вивчену напам’ять історію, а не пригадував реальні події.
— Гедлер вічно то їде, то вертається, тож я не звернув уваги, — провадив Дікон. — А тоді з їхньої ферми лунає постріл. Я повернувся в будинок. За деякий час — знову постріл.
— Ви нічого не зробили?
— А що я мав робити? Це ж клята ферма. Там щодня стріляють. ’Відки мені було знати, що це стріляли в жінку і малого?
Фок уявив, як Дікон знизує плечима.
— І взагалі, я ж вам казав уже: я не звернув уваги, ясно? Бо я розмовляв по телефону.
Запала шокована мовчанка.
— Що?
Фок відчував саме таке збентеження, яке прозвучало в голосі Рако. У Діконових свідченнях телефонна розмова не згадувалася. Фок це точно знав. Він прочитав їх неодноразово.
— Що? — перепитав Дікон, схоже, нічого не зрозумівши.
— Вам подзвонили? Під час стрілянини?
— Ага, — підтвердив Дікон, — я ж казав.
Одначе голос його змінився. Звучав уже не так упевнено.
— Ні, не казали, — мовив Рако. — Ви сказали, що повернулися в будинок і вже там почули другий постріл.
— Ага, я повернувся в будинок, тому що задзвонив телефон, — сказав Дікон, вагаючись. Голос його звучав повільніше, і на останньому слові він затнувся. — Це пташечка з аптеки дзвонила сказати, що мої ліки готові.
— Отже, ви розмовляли по телефону з аптекаркою, коли почули другий постріл? — перепитав Рако, явно не вірячи власним вухам.
— Ага, — підтвердив Дікон, але не дуже впевнено. — Розмовляв. Здається. Бо вона запитала, що там за гуркіт, і я сказав: ніч о’, це на фермі.
— Ви говорили по мобільному?
— Ні, по дротовому. Там у нас мобільний майже не ловить.
Знову повисло мовчання.
— Чому ж ви не розповіли цього раніше? — запитав Рако.
Мовчання тривало дуже довго. Нарешті Дікон відповів тоном маленького хлопчика:
— Не знаю чому.
Але Фок знав. Деменція. Він прихилився чолом до холодної стіни комірчини. Внутрішньо він просто верещав од відчаю. З вентиляції почулося слабеньке покашлювання. Коли заговорила адвокатка, голос її звучав задоволено:
— Думаю, ми закінчили.
Розділ тридцять перший
Рако протримав Дікона в кімнаті для допитів ще двадцять хвилин, розпитуючи про Фокову зіпсовану машину, але тут усе було безнадійно. Зрештою, зробивши йому попередження, відпустив старого.
Узявши ключі від поліційної машини, Фок почекав за рогом дільниці, поки Дікон поїде. Вичекавши ще п’ять хвилин, він повільно рушив на Діконову ферму. Знак пожежної небезпеки на дорозі й досі попереджав, що рівень дуже високий.
Біля вицвілої таблички з претензійною назвою «Володіння Діконів» він звернув і поторохтів гравійною під’їзною доріжкою. Кілька обшарпаних овець, побачивши його, з надією підвели голови.
Маєток містився на пагорбі, з якого відкривався такий краєвид, аж подих перехоплювало. Праворуч удалині, за неглибокою долиною, Фок ясно бачив домівку Гедлерів. Мотузки для білизни сплелися, як павутиння, а кілька садових лавочок нагадували лялькові меблі. Двадцять років тому, зрідка навідуючи Еллі, він обожнював цей краєвид. А зараз просто не міг на це все дивитися.