Обличчя й шия Гретчен почервоніли. Вона зробила ковток вина. У голос прокралася благальна нотка:
— Та ми не спали з ним уже… Господи, та вже сто років.
— Що сталося? Люк не хотів заспокоїтися на тобі, одним оком завжди поглядав наліво? А тоді зустрів Карен і…
— Ага, і що? — урвала вона. Вино в келиху хлюпнуло об стінку. Гретчен кліпнула, проганяючи сльози, і з голосу зникла колишня ніжність. — О’кей, гаразд, я засмутилася, коли він обрав її. Я образилася. Люк мене образив. Але таке життя, еге ж? Таке кохання.
Вона замовкла. Прикусила зубами язика.
— А я все думав, чому тобі не подобалася Карен, — мовив Фок. — Але це все пояснює, правда ж?
— І що? Мені зовсім не обов’язково ставати її найкращою подругою…
— Вона отримала все, чого хотіла ти. Люка, безпеку, гроші — хай скільки їх там було. А ти лишилася сама. Тато твоєї дитини покинув вас. Начебто виїхав з міста. А може, жив отам, далі по трасі, граючи роль татуся й чоловіка в іншій родині?
Гретчен розвернулася до нього, з її очей уже котилися сльози.
— Як ти смієш мене про таке питати? Чи мала я зв’язок з Люком після його шлюбу? Чи це він — батько мого сина?
Фок дивився на неї. Вона завжди була прегарна. Майже неземна. А потім йому пригадалася пляма в кімнаті Біллі Гедлера. Пригадалося, як Гретчен націлює рушницю і стріляє кролів.
— Я питаю тому, що мушу.
— Господи, та що з тобою таке? — її обличчя набуло жорсткого виразу. Зуби потемніли від вина. — Ти ревнуєш? Що я тоді обрала Люка, а він обрав мене? Це, мабуть, одна з причин, чому ти зараз тут? Подумав, мабуть, що зможеш нарешті взяти реванш, коли його вже немає?
— Не дурій, — мовив Фок.
— Це я дурію? Боже, та ти на себе подивися, — крикнула вона гучніше. — В дитинстві ти за ним бігав, як собачка. І зараз, навіть зараз, ти стирчиш у місті, яке ненавидиш, саме через нього. Це жалюгідно. Що за владу він має над тобою? Ти наче одержимий.
Фок почувався так, наче очі покійного друга спостерігають за ними з альбому.
— Господи, Гретчен, я тут, бо загинуло троє людей. Ясно? Отож я заради твого сина дуже сподіваюся, що твоя брехня щодо стосунків з Люком — найгірша кривда, якої ти завдала тій родині.
Вона підскочила з канапи, дорогою скинувши зі столу Фоків келих. Винна пляма розлилася на килимі, як кров. Гретчен розчахнула вхідні двері, і з поривом гарячого вітру в будинок влетіла жменя листя.
— Забирайся.
Її очі здавалися темними проваллями. Обличчя бридко розчервонілося. Стоячи на порозі, вона набрала в груди повітря, наче хотіла щось сказати, але втрималася. Вуста розтягнулися в легеньку холодну посмішку.
— Аароне, стривай. Поки ти не накоїв дурниць… хочу тобі дещо сказати, — заговорила вона майже пошепки. — Я знаю.
— Знаєш що?
Вона губами майже торкнулася його вуха. Фок відчув винний перегар у її віддиху.
— Я знаю, що твоє алібі на той день, коли вбили Еллі, нічого не варте. Бо я знаю, де тоді був Люк. І був він зовсім не з тобою.
— Стривай, Гретчен…
Вона його підштовхнула.
— Схоже, у всіх нас є свої таємниці, Аароне.
Двері захряснулися.
Розділ тридцять четвертий
Пішки вертатися в місто — неблизький шлях. Фок відчував, як кожен крок віддається гупанням у голові. Думки вирували, наче мухи. Він пригадував усі розмови з Гретчен, роздивлявся їх у цьому новому яскравому світлі, вишукував у них пробіли. Подзвонив сержантові Рако. Той не відповів. Мабуть, досі сердиться. Фок залишив повідомлення — просив передзвонити.
Коли нарешті дістався «Руна», паб уже майже зачинявся. На сходах стояв Скотт Вітлем, застібаючи велосипедний шолом. Ушкоджений ніс мав уже кращий вигляд. Вітлем кинув на Фокове обличчя один погляд — і зупинився.
— З вами все гаразд, приятелю?
— Складний вечір.
— Схоже на це, — мовив Вітлем, скидаючи шолома. — Ходімо, швиденько пригощу вас.
Фокові хотілося одного: доповзти сходами до свого ліжка, але він не мав сили сперечатися. Він рушив за Вітлемом усередину. Паб майже спорожнів, і Макмердо витирав шинквас. Коли вони двоє увійшли, він зупинився, а відтак без жодного слова дістав дві пивні склянки. Вітлем поклав на шинквас свого шолома.
— Я плачу. Запишеш на мене, приятелю? — звернувся від до Макмердо.
Бармен спохмурнів.
— Я більше не записую.
— Та ну! Як для постійного відвідувача?
— Не змушуй мене повторювати, друже.
— О’кей. Гаразд, — Вітлем дістав портмоне й перевірив його. — Трохи може не… мабуть, доведеться заплатити карткою…
— Я заплачу, — перебив його Фок і, відмахнувшись від Вітлемових протестів, поклав на стільницю двадцятку. — Усе добре, заспокойтеся. Будьмо!