Рако недовірливо кліпнув.
— Ви жартуєте.
— Ні. Сьогодні я дзвонив голові трасту: цьогоріч Ківарській початковій школі надали грант на п’ятдесят тисяч доларів.
Озираючись назад, Вітлем міг точно назвати мить, коли він усе зіпсував. Він узяв аркуш з тим зрадницьким логотипом і проглянув його. Це була стандартна анкета, яку автоматично розсилають усім одержувачам грантів, щоб зібрати їхні відгуки про зручність процесу подачі заявок.
Таким нікого не притиснеш, тож, здогадався він, мають бути й інші папери, які Карен поки що притримала. Вона давала йому шанс усе пояснити або зізнатися. Вітлем це бачив з виразу її блакитних очей, які молили про стерпне пояснення.
Він мав би сказати: «Так, дивно, я перевірю. Може, нам і справді пощастило». Боже, та він мав їй подякувати. Ось як він мав учинити. А він натомість запанікував. Відсунув листа, навіть уважно не прочитавши.
І так виграти в цій грі було б нелегко, а тої миті він усе продув. Програшна ставка. Гасіть світло.
— Це якась дурниця, — сказав Вітлем, припечатавши цими словами свою долю. — Це помилка. Не звертай уваги.
Але насправді помилку скоїв він. Одразу це зрозумів з того, як Карен напружила спину й опустила очі. Відгородилася. Якщо, заходячи в кабінет, вона ще не була певна, то вийде вже з твердим переконанням.
Прощання Карен Гедлер було сухе, як навколишні лани.
— Скотт Вітлем, — мовив Рако. — Чорт. Чорт! І все сходиться?
— Так. Сходиться. Вчора ввечері я дізнався, що він має слабкість до азартних ігор… — Фок переповів йому те, що почув від Макмердо. — Ось що мене й наштовхнуло на думку. Після слів Макмердо я збагнув, що весь цей час ми не там шукали.
— То про що йдеться? Присвоєння шкільних фондів з якою метою? Погасити борги? — спитав Рако.
— Цілком можливо. Минулого року Вітлем переїздить сюди з великого міста. З цими краями його нічого не пов’язує. Він тут затримується, хоча йому тут зовсім не подобається. Мені він розповів якусь байку про пограбування, під час якого зарізали випадкового перехожого. Не здивуюся, якщо там усе було не так просто.
Якусь мить вони мовчали.
— Господи, бідолашна Карен, — нарешті зронив Рако.
— Ми ідіоти, — сказав Фок. — Занадто швидко скинули її з рахунків. І її, і Біллі. Подумали, що вони — супутні жертви. Головним гравцем завжди був Люк — він привертав загальну увагу. З самого малечку. І це було ідеальне прикриття. Хто взагалі згадає про його сіреньку дружину, коли є Люк?
— Господи, — заплющив очі Рако, прокручуючи нову інформацію по справі. А коли всі деталі стали на місце, похитав головою. — Грант Дау не переслідував Карен. Вона не боялася свого чоловіка.
— Люк, мабуть, хвилювався через те, що вона розкопала в школі.
— Думаєте, вона йому сказала?
— Думаю, сказала, — мовив Фок. — В іншому разі навіщо їй мій номер телефону?
З кабінету Вітлема Карен пішла прямо в дівчачий туалет. Замкнулася в кабінці й, притулившись чолом до дверей, випустила на волю гнівні сльози. До цієї розмови ще лишався проблиск надії. Вона сподівалася, що Вітлем, побачивши листа, розсміється. «А, я зрозумів, що сталося», — скаже він і все пояснить.
Вона так чекала від нього цих слів, але він їх не сказав. Тремтячою рукою Карен витерла очі. Що тепер? Вона ще й досі не могла до кінця повірити, що Скотт украв гроші, хоча вже знала це напевне. Вона давно вже здогадалася, тільки не хотіла визнати. Сама перевірила всю звітність.
Помилки туди закралися не з її провини, а з його. Слід з хлібних крихт, який привів до підлогу. До крадіжки. Карен промовила це слово вголос. Воно звучало геть неправильно.
Карен вважала, що підозри — це одне, а докази — зовсім інше, але її чоловік бачив цей світ тільки у чорно-білих кольорах.
«Мала, якщо гадаєш, що цей покидьок поцупив гроші, подзвони копам і скажи. Або я можу подзвонити, якщо ти не хочеш», — сказав їй Люк два дні тому.
Карен сиділа в ліжку з розгорнутою бібліотечкою книжкою на колінах, але не могла зосередитися на читанні. Вона перевела погляд на чоловіка, який роздягнувся і скинув речі купою на стілець. Стоячи голяка, він потягнувся, вигнувши широку спину, і позіхнув. Сонно всміхнувся до дружини, і її вразило, який він гарний у приглушеному світлі. Розмовляли пошепки, щоб не збудити дітей.