В очах Вітлема стояли сльози. Тіло тремтіло, і він боявся знепритомніти. Але десь у глибинах нутра ховалася крихітна цятка спокою. Його загнали в кут — і він зреагував. Зробив те, що потрібно. Вітлем, який уже звик до нудотного, запаморочливого відчуття, котре затоплювало його щоразу, як він діставав портмоне, зараз уперше контролював ситуацію.
Тремтячими пальцями він помацав власний живіт. Поріз був неглибокий. Жахливий тільки на вигляд. Нахилившись над своїм нападником, Вітлем двічі ретельно провів реанімаційні заходи, щоб його змазані криваві відбитки засвідчили, що він виконав свій громадянський обов’язок. Відшукавши на сусідній вулиці будинок, у якому горіло світло, він, просячи повідомити в поліцію про пограбування, дав вихід досі стримуваним емоціям. Нападники вже втекли, але будь ласка, приїздіть швидше, людина небезпечно поранена.
Згадуючи про ту приключку (а згадував Вітлем її частіше, ніж очікував), він знав, що то був самозахист. Нова загроза чекає на нього не в провулку, а в кабінеті, зброєю будуть документи, а не ніж, але в глибині душі він відчував, що відмінність невелика. Чоловіку провулку. Карен навпроти за столом. Вони самі його підштовхують. Спонукають діяти. Тут або вони, або він. Вітлем обрав себе.
Закінчився учбовий день. Спорожніли класи та ігровий майданчик. Ніхто не постукав у двері кабінету. Карен ще не повідомила. Він ще може врятувати ситуацію. Зараз або ніколи. Він поглянув на годинник.
Зараз.
Розділ тридцять сьомий
— Як Вітлем дістався на ферму Гедлерів? — запитав Барнз, нахиляючи уперед між двох сидінь. — Ми всі очі видивилися, переглядаючи записи зі шкільних камер, і його машина, здається, весь день зі стоянки не виїздила.
Фок розшукав світлини Люкового тіла в кузові його пікапа. Дістав збільшений знімок чотирьох горизонтальних рисок на стінці кузова. Передав Барнзу це фото і свій телефон, на якому був учорашній знімок його власного багажника. На оббивці багажника лишилися дві довгі риски.
Барнз переводив погляд з одного знімка на інший.
— Сліди однакові, — мовив він. — Що це?
— Відбитки з мого багажника свіжі, — сказав Фок. — Це від шин. Він доїхав на клятому велосипеді.
У школі він не сказав нікому, що їде. Непомітно вислизнув через пожежний вихід, залишивши піджак на стільці, а комп’ютер увімкненим: усім одразу зрозуміло, що «я на роботі, повернуся за хвилинку».
Вітлем прокрався до комірчини, уникаючи обох камер, які охоплювали небагато. Слава Богу за недофінансування, зловив він себе на думці й мало не розсміявся. За хвильку він уже відімкнув сейф з боєприпасами і поклав у кишеню жменю набоїв. Школа має одну рушницю для відстрілу кролів, і Вітлем поклав її у спортивну сумку й повісив на плече. Це на крайній випадок. У Люка Гедлера рушниця буде з собою, сподівався Вітлем. Він же поїхав до Саллівана постріляти. А от набої? Хтозна.
Вітлем побіг до велосипедного гаража. Рано-вранці він приїхав машиною і припаркувався на тихій вуличці неподалік школи. Діставши з багажника велосипед, решту дороги подолав на ньому. Пристебнув велосипед у гаражі, де незабаром його оточать інші. Сховок на видноті. Далі Вітлем пішки повернувся до машини й під’їхав нею на шкільну стоянку, обравши найкраще місце просто під камерою.
А зараз він відстебнув велосипед і за хвильку вже їхав порожніми сільськими путівцями в бік маєтку Гедлерів. Це було недалеко, тож доїхав швидко. Зупинився за кілометр від ферми, обравши зарості неподалік узбіччя. Сховавшись у кущах, він чекав, беззвучно й гарячково молячись, щоб не помилитися з часом.
За двадцять п’ять хвилин він уже весь обливався потом, переконаний, що проґавив свій шанс. Повз не проїхало жодної машини. Спливло ще вісім хвилин, дев’ять. Вітлем уже скоса поглядав на цівку рушниці, міркуючи: може, є інший вихід? — коли почувся звук.
Удалині загуркотів мотор пікапа. Вітлем визирнув. Саме та машина, яка й потрібна. Беззвучно возсилаючи вдячну молитву, він відчував запаморочення. Вийшовши на узбіччя, поклав велосипед на землю. Став поряд і замахав руками, широко й відчайдушно, як потопельник.