Але й на цьому сюрпризи не закінчувалися. У день виступу Юрко підійшов до Женьки й змовницьки прошептав:
— Слухай, я таке притяг! Ходімо, покажу. Зважаючи на те, як надувся зазвичай худенький рюкзак Пєтухова, той і справді притяг щось грандіозне. Хлопці знайшли потаємну місцину під сходами, Пєтухов відкрив рюкзак і показав накритий марлею балон. У ньому звивалася жива змія.
— Ти що, з глузду з'їхав, вона ж справжня! — вирячився Женька.
— Ну й що? Це ж вуж. Він безпечний. Кльовий прикол, га? — гордий своєю видумкою, сказав Пєтухов.
— По-моєму, краще залишити павука, — запропонував Женька.
Він не надто шанував повзучу живність, і від самої думки про те, що ця зміюка може випадково заповзти до нього, відчував себе незатишно. Але Півень бурхливо запротестував:
— Ти що! Уявляєш, скільки вереску буде, коли Синиця знайде змію в себе в портфелі? Твій павук може просто відпочивати! І що я, даремно старався, чи що?
— А я що, даремно гроші на павука витрачав? — у відповідь обурився Женька.
— Добре, нехай павук теж залишається. Гарного ніколи не буває багато, — погодився Пєтухов.
Піднімаючись в актовий зал, Женька помітив, що рюкзак Пєтухова дуже охляв. Женьці кортіло довідатися про долю таємного вантажу, але навколо було занадто багато вух. Доводилося застосовувати конспірацію. Женька наздогнав Півня й, скосивши очі на рюкзак, коротко запитав:
— Де?
— Порядок, — сказав Пєтухов і багатозначно подивився на сумку Синициної.
Операція «Помста Синиці» почалася.
На жаль, навіть найкращі плани мають слабкі сторони. Коли хористи вишикувалися на помості, конспіратори, не змовляючись, подивилися на стілець, що стояв біля піаніно й із жалем, помітили, що їхній витвір, на який вони витратили півтюбика клею й годину завзятої праці, підмінили. Женька запідозрив, що ніжка у стільця відпала передчасно, і ветерана шкільних меблів знову повернули в підсобку, де він перебував колись. Зникнення стільця — півбіди, гірше було те, що подушечка випарувалася разом зі стільцем.
Не підозрюючи, якого конфузу він уник, Груздєв стояв біля піаніно, чекаючи початку виступу. Його самовдоволена, щоката фізіономія остаточно вивела Женьку з рівноваги. Диви, сяє. Морда жирна, аж лисніє, ніякий «Fairy» не впорається. Жаль: мало того, що цей відгодований вундеркінд уник помсти, на додачу хтось поцупив прикольну подушечку, куплену Женькою на свої гроші. Женька готовий був лопнути від злості, як раптом його погляд осклянів.
Месник побачив нещасливу подушечку й пошкодував про те, що її не викрали. За законом підлості, їй не знайшлося іншого місця, як на стільці, біля якого стояв директор школи. Семен Михайлович звично закликав зал до уваги. Усі змовкли. В очікуванні майбутнього соло подушечки тиша, що запанувала, здалася Женьці особливо лиховісною. Директор зробив знак учительці співу, що можна починати, і…
Женька зажмурився, але навіть із закритими очима в нього не залишалося сумнівів у тому, що Семен Михайлович сів. У тиші звук прозвучав надзвичайно пронизливо. Відкривши око, Женька побачив, як директор піднявся, подивився на стілець і підняв злощасну подушечку. У залі пролунали смішки, але під суворим поглядом Семена Михайловича вони негайно змовкли. У повітрі запахло грозою.
Директор, гидливо тримаючи подушечку за ріжок, обвів зал пильним поглядом, наче очікував, що у зловмисника на чолі висвітиться напис: «Це зробив я». Усі притихли, але, на щастя, директор вирішив не затьмарювати концерт дрібними дізнаннями. Він кинув подушечку під стілець і знову кивнув учительці співу.
Женька зітхнув із полегшенням. Він оглянувся й зустрівся поглядом з Пєтуховим. Той стояв трохи далі в останньому ряду. У змовників залишалася одна надія — на павука, але тут вони з жахом зрозуміли, що й ця частина плану перебуває під загрозою. Передбачалося, що оскільки павук Женьчин, він його й підкине, і тільки тепер стало ясно, що вони помилилися. Женьці до Синициної було нізащо не дотягтися, як кажуть, руки короткі, зате Пєтухов ледве не дихав їй у потилицю.
Учителька співу змахнула руками. Пролунали вступні акорди, і хор ухнув про гойдалку. Месники обмінялися багатозначними поглядами. Потрібно було щось терміново робити. Женька прикинув відстань між ним і Пєтуховим і вирішив, що справа зовсім не безнадійна. Між ними стояло всього п'ятеро учнів. Якщо постаратися, то павука можна передати. І Женька зважився на відчайдушний крок. Він обережно опустився навпочіпки й поповз у бік Пєтухова.