– Прошу їсти. Почувайтеся як удома, зараз принесу борщу.
Поляскавши по-панібратськи гостя по коліні, вийшов до комори.
Ожарський за вечерею роззирався по хаті. Вона була низька, квадратова, з курною стелею. В одному куті біля вікна стояла лава, а навпроти щось на зразок шинквасу з барильцем пива. Всюди висіло густе зі срібними полисками павутиння.
– Душогубка, – процідив він крізь зуби.
У печі клекотіло полум'я, а в челюстях під чотирикутною заслонкою дотлівало вугілля, і це тихе дотлівання жару зливалося з бурчанням закипілої на плиті страви в якусь таємничу напівсонну бесіду, в притлумлені пошепти душної оселі на тлі гучної сніговиці надворі.
Скрипнули двері комори, і, всупереч очікуванням Ожарського, підбігла до печі низька міцно збита дівка. Відставила набік великого баняка і, перехиливши, налила в глибоку глиняну миску густого наваристого борщу.
Дівка мовчки поставила перед Ожарським пахучу страву, другою рукою подаючи йому видобуту з шухляди цинову ложку. Нахилилася при цьому так близько над ним, що черкнула його щоку, мовби нехотячи, вихиленими з простої сорочки персами. По інженерові пробігли мурашки. Перса були молоді та повні.
Дівка сіла на лаві поруч і втупила в гостя погляд великих блакитних, ледь засльозених очей. Виглядала на двадцятилітню. Золотаво-руде буйне волосся спадало на плечі двома грубими косами. Повновиде обличчя псував довгий рубець від середини чола через ліву брову. Пухкі перса мали барву ясно-жовтого мармуру і були порослі легеньким золотавим пухом. На правому персові виднілася родимка у формі малої підківки.
Дівчина йому подобалася. Сягнув рукою до її грудей і погладив. Не боронилася.
– Як звешся?
– Мокрина.
– Гарне ім'я. Чи той там – твій батько? – вказав рукою на комору, де зник недавно старий.
Дівка всміхнулася загадково.
– Що за «той там»? Там зараз нема нікого.
– Ет, не викручуйся. Ти його донька чи коханка?
– Ні те, ні друге, – розсміялася широким простим сміхом.
– А хто ж ти – служниця?
Нахмурилася з погордою.
– Ще що вигадав. Я тут сама собі господиня.
Ожарський здивувався.
– То він твій чоловік?
Мокрина знову розсміялася.
– Не вгадав, нічия я не жінка.
– Але ж спиш із ним, так? Старий, а ціпкий? Трьом таким, як я, дав би раду. А в очах іскри шугають.
– Занадто ти вже цікавий. Ні, лягати з ним не лягаю. Як же би то? Адже ж я походжу з нього… – затялася при цих словах, підбираючи потрібні.
Раптом, наче намагаючись уникнути його сміливих рук, вивернулася і пропала в коморі.
– Дивна дівчина.
Ожарський випив п'ятий келишок горілки і, розсівшись вигідно на лаві, розморився. Тепло розігрітої хати, втома по довгій мандрівці і гарячий напій – навіяли сонливість. Був би вже заснув, якби не повторна з'ява старого. Господар приніс під пахвою дві пляшки і наповнив келишки для гостя й для себе.
– То є добрий вишняк. Дуже старий.
Ожарський хильнув і почув, як у голові закрутилося. Старий стежив за ним спідлоба.
– Але ж бо ясний пан зовсім мало з'їв. А придалося б на ніч.
Інженер не второпав.
– На ніч? Що ви маєте на увазі?
– Нічого, нічого… Але стегенця маєте не найгірші!
І ущипнув його за ногу.
Ожарський відсунувся, водночас намацуючи револьвера.
– Ей, чого ви так ся кидаєте? Звичайний жарт і тільки. Бо ви мені до вподоби. Часу в нас багацько.
І, мовби для того, щоб заспокоїти, відсунувся до стіни.
Інженер охолонув, а щоб змінити тему, спитав:
– Де та ваша дівка? Чого то вона за дверима ховається? От замість тих дурних жартів, пришліть мені її на ніч. Я й заплачу незле.
Господар, здавалося, нічого не второпав.
– Вибачайте, ясний пане, але не маю жодної дівки, а там за дверима нема тепер нікого.
Ожарський, добре вже захмелівши, скипів.
– Що ти мені, старий бугаю, плетеш дурниці в живі очі? Де дівка, яка щойно мені борщ подавала? Заклич Мокрину, а сам забирайся.
Дядько ані з місця не зрушив, тільки зиркнув на гостя насмішливо.
– Ага, Мокриною, Мокриною нас нині кличуть.
І, не звертаючи уваги на розлюченого молодика, важким кроком подався в комору. Ожарський кинувся за ним, щоб увірватися й собі всередину, але у тую ж мить звідки з'явилася Мокрина.
Була в самій сорочці. Золото-червоне її волосся розсипалося миготливими хвилями по плечах і грало на світлі.
У руках тримала три коші, наповнені свіжовчиненими хлібинами.