Перша хатина, якою зачиналося село, стояла по правому боці, близько біля дороги. Малесеньке подвір'я перед одиноким вікном не мало тину, тільки два похилені стовпи замість воріт. Напіврозвалений карничок стояв біля хатини на чотирьох широко розставлених лапках, немов сліпе безсиле щеня. У межу з цією хатиною, відгороджена рівним, плетеним грабовим тином від вулиці і обшарпаного сусіда, серед просторого подвір'я німіла своїми замкненими дверима, немов багацька молодиця з ціпко стисненими устами, висока хата з новою стриженою, надміру високою стріхою. На середній дошці високої фами вгорі виднів до місяця великий, синькою намальований трираменний хрест, а на фіртці, завішена на цвяху, висіла стара почорніла ікона Пречистої. Поручник Улашин посміхнувся. Такі ікони висіли тут у кожному евакуйованому селі, майже на кожних воротах, їм останні слізні погляди селян лишали під опіку свою святу землю.
Поручник простягнув руку, щоби зняти ікону і приглянутися їй ближче, коли почув нараз поза собою тихий шелест. Обернувся нагло, немов ударений у спину елєктричною іскрою, і побачив на яких десять кроків від себе причаєну, велику буру собаку: її тулуб майже сидів на підтягнених під запалий живіт задніх ногах, а передні широко розставлені лапи, дрібними хижими кроками посувалися вперед. З острокінчастої косматої пащі шкірилися два ряди білих, міцних зубів, з-поза яких видобувався спершу тихий, а далі щораз голосніший низький, глухий гаркіт. Він ріс спроквола, але постійно, рівно степенований, немов пнувся щораз вище по ступнях собачої люті.
Положення поручника стало неприємне і разом смішне. Не мав зі собою ні револьвера, ні навіть баґнета, необачно залишивши їх перед вечерою у свому шатрі. Доки стояв, не ворухаючись, спертий плечима проти фіртки, собака посувалася тільки незначними кроками вперед. Але знятий нечайним приступом жаху перед дикими, фосфоризуючими очима голодної бестії, поручник перекинув нагло праву руку понад фіртку, щоби розщіпити зісередини защіпку і в тій самій хвилині щелепи бестії розтворилися, почувся скажений крикливий свист роззявленої гортанки і на судорожно витягнену ногу поручника впало з розгоном м'яке, космате тіло. Хто переживав коли-небудь таку мить, коли почував своє тіло, хоч би навіть у грубому, безпечному військовому черевику, в пащеці роз'юшеної собаки, той знає ту нервову дриґоту, що перебігає тоді тіло від стіп десь аж до заглибин мізку. Одна мить. Харкіт, шарпання грубої шкіри черевика і сильний товчок перед себе. Собака заточилася, метнулася вбік і, вже безустанно гавкаючи та в'їдаючи, почала кружити довкола поручника в диких, скажених присідах.
Фіртка була висока і защіпки з другого боку не можна було досягнути. Поручник Улашин стояв, притиснувшись плечима до фіртки, немов цирковий блазень, якого штукар обкидує навкруги ножами. Він раз-у-раз витягав перед себе то праву то ліву ногу, відбиваючи занадто близькі напади, а рукою у вільну хвилину поправляв на носі цвікер*. Не зважаючи на небезпеку, почав вже сам здавати собі справу з комічности цілої ситуації, коли нараз правдивий жах вколов його ледяною колючкою в серце і воно немов розтріснутий м'яч упало похололе на дно грудей. Від сторони села почувся далекий гамір собачого брехоту і сковиту. Далека буря голосів летіла від села і, наближаючись, тремтіла в повітрі гамором розгнузданої скажености. Думки Улашина, мов стадо сполоханих горобців, спурхнули нараз і розлетілися в ріжних напрямках, мигаючи в голові калейдоскопом найріжніших предметів і ситуацій. Високий тин, полковий табор, сьогоднішня вечірня розмова за столом, тічня здичілих собак, відхилені двері малої необгородженої сусідньої хатини, бура собака, що звернулася тепер у сторону надлітаючих голосів і скаженим дрібним гавкотом наглила їх до поспіху, стара ікона Богоматері на фіртці, тонке сукно його обтислих ґаліфе, навіть якесь викривлене злобою обличчя одного з його колишніх учнів і глумливі слова: «заїли собаки» і добродушне, опецькувате обличчя його чури, все це стало нараз шаховим полем його думок. Потім усі ті розгублені на мить думки збіглися, немов розсипані горіхи, по якійсь похилій площі в одну, ясним, гострим різцем заглиблену лінію і покотилися по ній одна за другою:
– Допасти до відхилених дверей малої необгородженої хати!..
Поручник Улашин не був боягузом. Мав за собою на війні навіть хвилини і вчинки, що їх люди називають подвигами відваги і за які дістав медалі хоробрости. Був кілька разів ранений, а недавно поражений гарматнім стрільном, і за те відпочивав тепер у запасних частинах під фронтом на службі перекладача. Але коли б у цю хвилину стояв перед поручником російський солдат із виціленим крісом, поручник боявся би, мабуть, менше, а в усякому разі инакше, не так по звірячому, не так підло.