Нагле рішення вернуло поручникові свідомість. Зірвався з лавки, поступив кілька кроків вперед і нахилився над трупом. Стримуючи в собі віддих, взяв старого дядька за рукав цундравого короткого сердака і за шкіряний ремінь, якими були підперезані широкі, полотняні штани та підніс його вгору. Тоді голова трупа перекинулася набік і звисла в долину, відкриваючи трошки вище закривавленої, немовби чорними взірцями вишиваної обшивки, чорний проріз впоперек горла. На долівці лежала, разом з довгим ремінцем відчеплена від пояса «рибка», сільський залізний ножик, якого колодка та отворене вістря з налиплим і засохлим на лезі хлібом були, немов політуровані чорною мутною шкаралущею крови.
Поручник, задихаючись, рішучим рухом підтягнув трупа до вікна та опер сціпеніле тіло спиною проти лавки. Смуга білого місячного світла падала крізь шиби вікна на худе, туго землистою шкірою обтягнене обличчя з острим тонким носом, обрамоване білою стриженою бородою. Світло-молочним відблиском відбивалося у шклистих жовто-білих очах і тонко обрамовувало чорну, глибоку пляму отвореного рота. Поручникові аж тепер мимохіть набрело на думку питання, звідки взявся тут цей труп? Такі питання на війні, при фронті бувають даремні, для вояка не цікаві, але якась підсвідома, м'яка струна симпатії казала Улашинові застановитися над тим гниючим трупом старця з підрізаним горлом. Тиха, нікому незнана, залізними кігтями війни, немов сліпою куркою пропорена, трагедія сина його рідної землі промайнула крізь змучений, зачаджений мозок Улашина. Смерть добровільної жертви мініятурного, старечого патріотизму, пасивної любови до власного порога.
– А все таки, діду, дарма, що ти зарізав себе, щоби не покидати на старостиліття свого рідного порога, я викину тебе крізь твоє власне вікно, – сказав із млосним усміхом Улашин, – і розідруть тебе там твої власні голодні собаки. Бо я не можу дихати, діду! Ти мені стоїш на заваді. Смердиш, страшно смердиш, діду!
А все ж! Тепер, коли відвернув свою увагу від собак, коли пововтузився кілька хвилин над трупом, звикаючи до його сопуху, і коли відкрив мимохіть загадку цієї трагічної смерти, стає для нього цей умерлий лисий дідок неначе давно знайомою людиною. Знав тепер наскрізь ціле його незавидне життя сільського самотника-чудака. Бо що дідок був самотний, одинокий на світі, це було ясне. Прийшла хвилина, коли цей сільський чудак під багнетами салдатів мав покинути свою низеньку хатину, свій невеличкий загонець землі і свій похилений карничок на незагородженому подвір'ї, в якому з року на рік підгодовував такого самого, як він, самотника, молодого підсвинка, що його купував кожного року з весною на ярмарку в сусідньому містечку. Старий чудак зробив тоді своє останнє найбільше чудацтво. Може, в тій хвилині, коли його ножик-рибка черкав своїм острим лезом по його горлянці, він подумав востаннє про добре, усміхнене личко молодої жінки, що давно-давно перед літами відумерла йому і лишила його таким одиноким самітним чудаком у тій хатині, де ще досі береглися сліди її дорогих рук?
– За вікно, за вікно! – закричали нараз знову всі змисли поручника, бо здавалося йому, що дід ось-ось заговорить і голос замість крізь рот буде гугнявити крізь проріз у горлі немов харкіт його веприка. Але в тій самій хвилині мигнула йому в голові забобонна думка, що мертвий дід не дасть викинути себе крізь вікно, на жир собакам. Ця думка поразила нерви поручника. Нечайний страх дрібними пальцями залоскотав його по спині. Звичайний, позарозумовий страх не перед смертю, а перед тим, що вже вмерло. Воно тут же біля нього вирізувалося з темноти, залите таємничим місячним світлом, оперте спиною проти лавки, закинувши назад свою підрізану голову, що дивилася до місяця якось бундючно, а разом і так дуже безпомічно.
Поручник тихо відсунувся від мерця. Потім нагло нахилився до кватирки вікна, наче шукаючи там рятунку. Подих свіжого повітря і ясна літня ніч, якби пересякла стихією тих життєвих інстинктів, які продовжували кидати тічнею собак під вікном хатини, заспокоїли його. Засвітив знову лямпу, взяв діда обома руками за рукав короткого сіряка і за широку матню полотняних штанів та виніс у куток до сіней. Потім щільно зачинив за собою сінешні двері.
Почував себе страшно змученим. Опер голову об лутку вікна і довгий час без ніякої думки вдивлявся в кип'яток звірячих тіл на дворі. Нагло затремтів. Пригадалося йому нараз слово «клікуша» з вечірньої розмови і дивне російське повір'я про місячне світло.