Адвокат на мить замовк, потім говорив далі:
– В ґімназії я дружив з одним товаришем, що звався Микола Павлусів. Малі підростки люблять порівнювати себе із клясичними героями, і тому товариші називали нас Кастором та Поллюксом. Ми були нерозлучні. Так, як тепер дивлюся на це, то наша тісна дружба мала своє підложжя в наших дуже відмінних вдачах, які себе добре доповнювали. Я подивляв його холоднокровність і зрівноваженість, які проявлялися у нього вже в дитячих літах, а також силу волі, яка межувала майже з зухвалістю, він любив мене за мою більше м'яку, по-дитячому безпосередню вдачу і за дрібку того поетичного полету, який у мене тоді ще був.
Після ґімназії ми разом записалися на право і скінчили саме перший рік студій, як вибухла війна. Війна нас розлучила. Миколу занесла на сербський, пізніше на італійський фронт, а мене кидала ввесь час по східнім фронті від Перемишля до Риги. Всетаки ми досить часто листувалися і мали докладні відомости один про одного. Писали тоді просто на те, щоби дати знати другому, що один з нас ще живий. Було багато днів, коли людина не вірила у можливість завтрашнього дня. Ви, пане докторе, кажете – неврастенія – це ще мало! Ми всі повинні бути божевільні по тій війні. Ми не перенесли її на своїх плечах, як ви це кажете, – ми перетягнули її, як млинський камінь, на своїх нервах!
Меценас нахмурив брови, якби хотів зловити думку. Потім хитнув головою.
У травні 1916 р. мене ранили відломком ґранати в ногу. Як виздоровів, я дістав чотири тижні відпустки, яку я рішив провести у Відні, бо Галичину тоді займали москалі. Про свою відпустку я написав Миколі, який воював тоді на італійському фронті, і наказав йому, щоби конечно постарався вирватися бодай на кілька днів з фронту та приїхав також до гарної столиці Австрії. Там ми мали стрінутися. Вже у Відні прийшла від нього відповідь, що дістає явний приказ на три дні і що в неділю 21 червня нічним поїздом приїде. Просив мене бути в тім часі у каварні «Аліянс» біля полудневого двірця, куди він прийде просто з поїзду. Поїзд повинен був прибути до Відня в 10.25 вечором.
Назначеного дня я був уже в дев'ятій годині в каварні «Аліянс». Мої милиці, на яких я мусів ще ходити, звертали на мене загальну увагу. З усіх сторін стрічали мене погляди, повні цікавости та співчуття, тим більше, що по тяжкій рані я був вихуділий та виснажений і справді виглядав, як примара. Щоби скритися від цікавих поглядів, я засів у відлюдному кутику на м'якій канапі, засунувся глибоко у подушки і при чорній каві почав гортати ілюстровані журнали та часописи.
Читання не йшло мені. Я був утомлений. Рана відзивалася млосним шарпанням, а світло лямпи мерехтіло в очах ріжноколіровими колісцятами. Я відсунув часописи, опер голову на м'яку спинку канапи і так чекав.
На приятеля можна часом чекати з більшою терпеливістю, як на дівчину. Я цього досвідчив тоді.
В міру того, як наближалася година приїзду Миколи, напруження огортало мене. Тому я не можу повірити в те, щоби я заснув. Очі я мав увесь час отворені. В голові не було жодних думок крім одної – ось за кілька хвилин отворяться двері й ввійде Микола.
Годинник напроти мене на стіні показував 15 хвилин перед одинадцятою, коли справді отворилися двері і на порозі станув Микола, у сірім однострою старшини і в гострій уланській шапці на голові. Я не зірвався зі свого місця, щоби його привітати. На те забракло мені чомусь енергії, а може, й сил. Я подумав собі, що це зайве. Микола відразу звернувся в мій бік і не, скидаючи шапки, підійшов до мого столика. Йшов так, як люди, які не хочуть дати пізнати по собі того, що вони п'яні, або хворі: просто, виміреним, рівним кроком, не похитуючись ні вправо, ні вліво. Весь час дивився на мене. Без слова сів напроти мене і перевів погляд на купу часописів, що лежали на столі. Взяв один з них, розгорнув на кінцевих сторінках і, вийнявши з кишені своєї блюзи червоного олівця, закресли в якийсь відступ. Ще раз подивився на мене, встав і вийшов таким самим рівним виміреним кроком, як прийшов. Це все тривало, може, одну хвилину.
Я не здавав собі справи з того, як довго я сидів потім з очима вліпленими у двері, за якими зник Микола. Коли я нагло прокинувся з мого отупіння, було вже поза північ. Каварняні гості розійшлися. Сонний кельнер маячів поодалік на кріслі, як біла пляма на темнім тлі неосвітленої салі. Він зрезиґновано дивився в мою сторону, чекаючи коли я надумаюся відійти. Я, видно, не робив вражіння сплячої людини, коли він не важився звернути мені увагу на пізню годину. Одинока лямпа на другім кінці салі над буфетом, за яким куняла касієрка, і друга над моїм столиком простягали до себе бліді руки через пустку округлих столиків і позакладаних крісел.