– Се має бути експеримент для твоїх спостережень?
– Ні, я з ним сьогодні багато говорив. Він має жаль до тебе.
– Давня історія, – сказала Гедвіґа. – Ми пізналися тому два роки в Гайдельберґу, в заграничній кольонії, як оце Ойкенгавз. Тоді мав він реферат про індуську фільозофію. Його очі так іскрилися. Я від них не могла відірватися. Бачила тільки їх. Врешті два велетенські ока відірвалися від його тіла, виповнили собою цілу салю та, гойдаючись, котилися до мене, мряками й чорною заслоною вкривали мені цілий світ. Реферат давно скінчився, а я далі бачила тільки великі, чорні очі, що гляділи на мене, лякали і притягали до себе чимсь давно знайомим. Так почалося наше знайомство. Моя душа, – говорив він, – відгомін Індії, далекий спомин, замандрований в Европу.
– Так, так, але се не те…
– Навпаки, се основа. Ми стали приятелями. Рамакаршня мандрує з університету до університету. Я за ним.
– Се мало б значити, що ти стала або станеш його дружиною?
– Так, колись…
– Подумай, Гедвіґо, – суворо промовив я. – Ти думала над подібностями, що лучать вас обох, але чи ти думала над ріжницями, тими засадничими ріжницями, що з непорозуміння роблять трагедію?
– Мене лучать погляди Рамакаршні на жінку, від якої жадає повного самозаперечення.
– Або рабства, – схопив я її думку. – Се й є та засаднича ріжниця, що вас ділить: тебе, Гедвіґу-войовницю, і його кольорову культуру. Кохання – се чистий гін, потяг до жінки, і – потяг до матері. Втеча від нестерпної туги за бажаним, за цілістю.
Гедвіґа засміялася.
– Отже, Рамакаршня мав би бути мені матір'ю?
– Ні, ти йому. Він тобі – братом і мрією, а сего я в ньому не бачу. Для нього ці поля порожні, для тебе – колись стануть святі.
– Я не аналізую. Нас ділить тільки виховання, я його перевиховаю.
– Не виховання, а кров, инакше розуміння життя.
– А таки побачиш, що на моє вийде! – зовсім по-жіночому, вічно жіночому, скороговіркою заговорила Гедвіґа. – Я мушу його переконати, що хоч перетанцюю кілька танців, то ані мені нічого не станеться, ані він нічого не стратить. І я переконаю його.
Гедвіґа вийшла, й я лишився сам у тьмяній кімнатці. На дверях станула нова пара. Се був якийсь німець з мексиканкою. Мексиканка встидливо спускала занавіси на очі.
За хвилину мексиканка зникла, я виходжу і блукаю по салі.
- Ґеорґ, як тобі подобається сеньоріта з Мексика?
Георг не слухав і втопився в танечному вирі. Такі належать до иньшої породи й не зв'язують себе нічим на життя й смерть, як Рамакаршня. От він сидить вже коло французки, сплівши з нею долоні. Сидить ся пара, задивлена в себе, не бачучи себе. Нараз розтинають мовчанку і розпущені мрії рожевим усміхом сорому. Відчувають, що були в юрбі і коло себе страшенно самітні й далекі, шукаючи в собі тих, що коло них їх нема.
Бреду через надпитий чай, тумани диму. Рамакаршня підходить до Гедвіґи:
– Ходім! – сухо кидає слово і ловить її за руку повище долоні.
Гедвіґа стоїть, нерішена, посеред салі. Боязко дивиться на Рамакаршню і з тугою по зібраному товаристві.
– Ходім! – глухо повторює ще раз індус і так сильно шарпнув Гедвіґу, що вона захиталася.
– Що з тобою, друже? – тепло, але з докором запитала.
– Ходім! – твердив далі Рамакаршня.
– Ще один танок. Я ж обіцяла…
– Що ж се ти переходиш з рук до рук, як …
– Я лишаюся, а ти – як собі хочеш, – перервала дальшу розмову, не хотячи слухати образи.
– Гедвіґо, ходи, бо пропадеш.
Але Гедвіґа належала до раси, що твердо ступає своїми ногами і не вертає зі стежки під жадними грозьбами. Потрясла головою, і золоті кучері розвинулися довкола шиї.
Евгенюк не витерпів:
– В нас жінок не береться, як невільниці з базару. Якщо ви кепсько чуєтеся в нашому товаристві, підіть подихати свіжим повітрям та подивитися на нову констеляцію звізд.
Проти себе станули, випростовані, два прекрасні представники своїх рас. Евгенюк, майже двометровий велет з тонким станом та широкими плечима і високими грудьми. Його сталеві очі кололи, як леза, а долішня щелепа до болю затискала зуби. Оливковий Рамакаршня був холодний, як гад. На мить блисло око, відчувши зневагу, але його прикрив м'який, як бавовна, голос:
– Ти сказав, о, пане!
Єхидну усмішку Рамакаршні стрінув я на дверях:
– Виходиш, як вдовець?
– Ні, як мертвець, вдовиця лишилася на салі.
Саля далі хвилювала піною розбурханого моря при скальних заломах: припливала, відпливала, гойдалася у ріжні сторони. Одна хвиля викинула коло мене Гедвіґу.
– Ти говорила, може, з Рамакаршнею?