По півгодині Евгенюк вийшов. Попрямував до пансіонату Рамакаршні. Двері до кімнати індуса були замкнені якимсь штудерним замком та вони не оперлися силі гостя. З петельки свойого плаща витягнув він кілька довгих голок і встромив одну з них у палюх, проколюючи його в кількох місцях і шукаючи за кінчиком нерву. Потім почав докладно обслідувати нутро замку, відчуваючи в ньому своїм продовженим в ігольній сталі нервом найменше заглиблення, скрути та склади. Відсунути пізнаний замок не було тяжко. Двері відчинилися.
Та кімната була порожня, якщо не рахувати звичайних річей та особливого запаху, що встиг уже з індуського тіла просякнути в стіни.
Коли Евгенюк робив розшуки по кімнаті, шукаючи сам невідаючи чого, може більше зі стислости, до якої привик при починах кожної справи, – під дверми почувся шелест легкої ходи.
Рамакаршня не був здивований, заставши Евгенюка у своїй кімнаті. Схрестив руки і ждав.
– Я тайком прийшов, але отверто діяв і далі буду отвертий. Що ти зробив з Гедвіґою?
В повітрі було тихо, тільки лінії світла тремтіли на стіні.
– З Гедвіґою? Про вмерлі вдови не говориться. Не треба перешкоджати мандрівці їх душ перед поновним втіленням.
– Вмерлі? Вона бореться зі смертю за твоїми чортівськими штуками. Та я не побоявся твоєї отрути, не боюсь і сих штук. Кажи, бо инакше, тільки один вийде з нас із сеї кімнати, незважаючи на твої магнетичні очі. Тим одним буду я.
– Ні, тим одним буду я, – просопів індус та махнув рукою в бік Евгенюка.
Сей в останній хвилині підбив руку, і ніж, сховзуючись по ґазовій рурі, розпоров її. Другий удар повалив індуса на землю. Як брила м'яса звалився Рамакаршня на землю. Евгенюк підняв ніж, сховав його до кишені. Закурив папіроса і тріснув дверми, виходячи з кімнати та бубонячи під носом.
Кімнату зачав з сиком наповнювати ґаз. Кинений сірник весело запалахкотів на попільниці та почав розкидати по повітрі довгі язики, що, злизуючи стінні папери, досягли рур.
V
Тієї ночі збудив господаря страшенний гук. Се ґаз розсадив руру й огорнув вогнем цілу кімнату, посеред якої горів Рамакаршня, кидаючися, мов салямандра на вогні. Страшенно попарений, помер тієї ж ночі в шпиталі. Рівночасно з його смертю в другій кімнаті шпиталю завважила чергова, що на обличчі Гедвіґи зацвів легкий рум'янець. Лежала зв'язана на ліжку ще кілька хвилин спокійно, а потім нагло пробудилася.
– Що ж се жартуєте зі мною? Навіщо ви мене зв'язали?
Поліційна комісія вияснила причину смерти Рамакаршні понад усякий сумнів, взявши на увагу тріснення старих, перержавілих рур та необережне обходження з вогнем.
_______
Віддає – представляє.
Заґа – саґа.
Антін Чекмановський
Народився 3.08.1890 р. у селі Тинному біля Рівного на Волині. Справжнє прізвище Антін Нивинський.
Батько був урядовцем, мати зі старого волинського священицького роду Чекмановських. Реальну гімназію закінчив у Рівному. Не маючи змоги вчитися далі, вступив до земства, як помічник бухгалтера, і розпочав нелегальну культурно-освітню роботу серед української міщансько-селянської молоді Рівного та довкільних сіл, поширюючи «з-під поли» українську книжку.
Наприкінці 1915 р. опиняється на фронті. Важко контужений під Мінськом, лікується у Вороніжі, згодом опиняється у Московщині. Ця обставина поглиблює його національну свідомість і стимулює антиросійський настрій. На початку революції 1917 р. вертається до Рівного і стає одним із найактивніших організаторів національно-культурного й політичного життя Рівненщини, рівненської «Просвіти».
З приходом польської окупаційної влади на Західну Волинь, Антін Нивинський стає в ряди безкомпромісових борців проти влади, повністю підпорядкувавши своє особисте життя політичній боротьбі, живе у злиднях, мешкаючи в Рівному та Здолбунові. Як журналіст, працює постійно у місцевих волинських часописах: «Громаді» (Луцьк), яку сам редагує (1923 р), потім як співпрацівник «Української Громади», у «Громадськім Голосі» та гумористичному «Зизі» (Львів).
Літературну діяльність розпочинає дуже молодим, друкуючи свої перші оповідання в «Українській Трибуні» (Варшава, 1920 р.), в альманасі «Метуса» (1922 р.), в «Новій Україні» (Прага, 1925 р.) та у варшавському альманахові-квартальнику «Ми» (1939, № 8-9), звідки походить «Поліщуцька мати», у львівському журналі «Назустріч» (1936). У 1938 р. у Львові вийшла збірка історичних оповідань «Віки пливуть над Києвом».