«Хитра нечиста сила, – думає Іван, – так мене хотіла обманути! Але…»
І з гордістю, що виконав велике й страшне діло, він широко ступає по обочині розгрузлої дороги. Потім повертає на стежину в напрямі хатини, де живе вдовиця з дочкою Маринкою. Прийде, постукає у шибку, збудить їх, – уявляє собі, - попросить води і сяде спочити. Тоді розкаже їм усе… О, як вони здивуються… як побожно будуть дивитися на нього!.. Що подумають собі?
Але в хаті світиться. Він підходить до вікна і заглядає до світлиці. Бачить, сидить Маринка, а біля неї – той юнак. Іван припав до вікна так, що застелив собою цілу раму… Маринка скрикує і з ляку кидається до хлопця, а той притискає її до себе, гладить…
Іван рушає додому, думаючи собі: «Я його спас… Якби не вбив упиря, він би до рана не жив!» Але на душі в нього чомусь боляче. Заспокоює себе: «Най діти любляться… Спокійно…» Нерви все ж напружені, мов якесь гілля… Він не засне цієї ночі – то й не ляже спати…
Сів знову до печі, сушить мокрий одяг. А в уяві бачить красуню Маринку, бачить юнака… А надворі далі шаленіє буря, та вогник у пічці миготить спокійно і безжурно. Що йому буря, що йому негода!
Другого дня на березі річки знайшли труп сліпого жебрака, викинутий хвилею. Сліди крови на мості свідчили про те, що смерть була насильною і сталася там…
Івана за вбивство, зв'язане з забобонами, засудили на п'ятнадцять років… Значить, для нього – довічно… Але він далі вірить, що вбив упиря і врятував село, зберіг щастя Маринки…
В мочарах
Залізнична будка № 5 самітна і віддалена. Навколо жодної душі – тільки тори й гори, а на цій запрудженій горами долині – ще й мочари з густими водяними травами, багнисті й смердючі. Удень, здається, їх не видно, але, коли заходить сонце і зупиняє зір на тих на болотах, вони стають помітними і, немов живими: виблискують на сонці своїм мідяним тілом, покритим лускою допотопного світу, й тяжко дихають. Так, багнища улітку живуть і мають у собі таємничу силу, плекають цілий темний світ, який виривається иноді на поверхню і творить людям зло. Втілюючись у велику тишу, той світ обвиває людину поволі, висмоктує з неї життя, і внаслідок цього можна втратити над собою владу.
Лише одна дорога – залізниця – веде через мочари… Тут завжди лежить повне й важке безгоміння, яке порушується тільки стукотом поїздів – швидкого, простого чи вантажного, – що пробігають колією. Хіба що простий потяг – і то зрідка – зупинявся, було, на хвилину, а тепер і він мчить мимо, зникає вдалині…
Залізнична будка нічим не примітна, як і сам сторож Павло Сим – сорокалітній чоловік із задуманим, лагідним обличчям, очі якого дивляться з безнадійним виразом. Щоранку він бере свої кліщі, молоток та лопату, перевіряє лінію. До полудня одну колію, а по полудню другу. Робота неважка – проста, але сувора, бо вимагає точності, мусить усе виконувати справно.
До цього Павло Сим працював на станції в селі. Там померла жінка та й синок. Він тяжко пережив утрату родини. Потім біль ущух, начебто обріс шкаралупою… Павло навіть зрадів, що його перевели у пущу, далеко від людей. Та все-таки самотність гнітила. Спочатку його тут займали поїзди. Завжди щось цікавого майне у вагонному вікні: чи хтось подивиться на нього, чи вигляне майже знайоме обличчя, примітить чиюсь усмішку або турботлива рука кине йому ґазету. Потім усе це стало звичайним, буденним і теж нецікавим. Нескінченна, як нудьга, сама залізниця, одні й ті ж поїзди…
Почав часто впадати в зажуру. Бувало, йде по колії і думає, думає… Розглядає у думках кожну згадану особу, кожну подію. Руки собі працюють, а думки літають десь по світу. Протягом двох років мало кого бачив зі своїх знайомих, мало з ким і розмовляв. Городчик – єдине його господарство – давав щось для прожиття, а решту привозили з міста…
І ось раптом минулого тижня, коли він проходив залізницею, у лісі майнула постать на коні. Сів собі на шпали і чекав з надією, що, може, хтось підійде до нього, та ніхто уже не з'являвся. Потім десь у лісі зірвалися постріли, і знову все замовкло…
Подався туди. Неподалік від місця, на якому начеб видів вершника, на сухому дереві помітив великого пораненого пугача. Підійшов до птаха крадучись, спіймав його і поніс до своєї будки.