Як багатий патрицій, в кишені якого було повно золота, я сміло переглядав рядок квіток і рослин, запитував їх ціну і не соромлячись ґанджував їх. Далеко у кутику око моє помітило гарненьке деревце. Височенька, гарна корона з досить великими, темно-зеленими, наче полякерованими листками. Гілочки були вкриті великими червоно-рожевими квітками та пуп'яшками. Воно мені подобалось своєю холодною, гордою красою, вразило силою впливу і зачаровання. Як красуня одаліска, воно вабило до себе і підкоряло.
– Осе, прошу дати мені… - звернувся я до панночки, не називаючи свою чарівницю-красуню.
– Отсю камелію? – перепитала вона мене.
– Так. Прошу оту камелію.
Я промовив назвище квітки не твердим уже голосом. Почувши її назвище од панночки, мені зразу стало якось наче лячно. Чогось затремтіло моє серце і стиснулось боляче. Я вже бачив у ній якусь пересторогу, наче вона була мені символом чогось неприємного, що ще прийде, що буде незабаром. Але се почуття було слабке і неглибоке. Я швидко переміг його в собі та ще раз попрохав одкласти мені камелію…
Замовив я ще кошницю з ріжними квітами, вибрав три квітки туберози, пару хризантем. Сніпок червоних гвоздик, а також білих троянд – Снігових королев… Розписав коли що послать, дав адресу, попередив, щоб не було ярликів маґазина, щоб не одним чоловіком посилали, взагалі, щоб було все втайні. Заплатив гроші й вийшов.
Йшов по вулиці, а образ камелії, холодної, суворої, зеленої красуні стояв перед моїми очами і мучив якоюсь таємницею. Я почував, що вона наче оживала і своєю особою впутувалась у наші відносини, затягала їх якимось сумним флером, надавала їм тон журби та безкраїх страждань! Якийсь страх невідомий, просто містичний охоплював моєю істотою і тряс моєю душею.
Але через якусь хвилю розсудок поборов його і я нагадав собі, що моя робота ще не скінчена. Та й справді! Коли квіти могли бути прислані од двох її знайомих, то треба ж, щоб і другі не були гіршими од людей.
Я зайшов у маґазин скульптурних річей. Але не штука заплатити гроші, а штука вибрати річ, щоб вона була і до смаку і відповідала свому призначенню. На полицях стояло сила ріжних фіґур, античних богинь, бюстів відомих людей, так собі цяцянок і все то тонкої, артистичної роботи. Що взяти?.. Очі любують то ту, то другу річ, а спинитись все не можеш на чому-небудь одному. Але нарешті стало соромно так довго вибирати і я хотів взяти яку-небудь статую, і тоді ж я вгледів «Ромео і Джульєтту»… Копію роботи Родена… Постать Джульєтти, наче символ її глибокого кохання, хвилював мене. Мені здавалось, що нічого кращого і більш до речі я і знайти не міг. Мармурова, з аршин високости, артистично виконана, вона могла бути приємною прикрасою кожної вітальні. Я втішився сим і пішов далі.
Зайшов у маґазин меблів. Тут купив туалетний столик з чудовим люстром. В стилі модерн, з білого ясеня, дуже ориґінальний рисунок – все се теж могло зробити вражіння…
А потім, ну, потім купив те без чого не буває солодко на кождім святі… Цукерків, ріжних цукерків, цілі гори… Фруктів… ну, всього, що вважав необхідним.
Все заказав на завтра і, радий, що зробив усе гаразд, хотів йти додому, але згадав, що необхідно щось послати од свого імені, гласно, і тоді тільки вона повірить, що все решта – то од когось другого.
Тоді зайшов у книгарню і казав дати у гарній оправі «Портрет Доріяна Ґрея»… Се буде од мене. Дома зроблю надпис і пошлю їй…
Все. Повертаючись з города я зайшов до неї, але її не захопив дома. Та то дурниця!.. Мені й не бажалось таки конче сьогодні її бачити. Та ж завтра буде мій день. Завтра вона закине свою працю, свої буденні інтереси і вся оддасться святкуванню, мені, нашому закоханому переживанню. Завтра я нагороджу себе за все втрачене!.. Я був певен в сьому і без жалю пішов додому, не бачившись із нею.
Прийшов. Туди, сюди кинувсь по хаті. Сів за стіл, щоб провадить далі свою роботу, але все не міг сконцентрувати своєї уваги на суті праці. Замість білих сторінок зшитка перед моїми очима стояли зелені, м'ясисті листки чудової камелії. Я вдивлявся в будову їх, її квіток, вгадував її природу і потреби її. Я захоплювався сим і забував, що то треба було брати перо в руку, прислухатись до стану своєї душі, до форми своїх думок і мережити чисте поле паперу взором літер і рядків їх.
Швидко я зрозумів, що се не робота буде, а одно безголов'я. Подали їсти. Я їв, і думки мої були там – біля тої таємної істоти, вічно-молодої, зеленої, яка так несподівано схвилювала мою душу і захопила в обійми тривоги і роздумування. Хто вона, що їй потрібно од мене?.. І змагалась душа моя з нею, а визволитись не могла…