Нічого особливого не трапилось.
Отже, на мить його пронизав такий холодний страх, що хвилину, а може й годину він лежав, як камінь. І нічого навіть не думав, бо думки, як і він, були заморожені страхом. Згодом страх минув, лишився острах; але й той зник помалу, а він перевертався з боку на бік і не міг докопатися відкіля це взялося.
Роман? Але в йому не було й тіні страшного. Якась денна пригода? Такої не траплялося… Що-небудь почулось? Побачилось? Нічого… нічого… Що ж таке?.. Ага, вікно!.. Але… воно було звичайнісіньке.
А тоді? І тоді… Так що ж?.. Нічого.
Він уже не хотів думать, але думки настирливо лізли в голову і вже без його волі снували сюди й туди по протоптаних стежках. Як сполохані бджоли роїлися вони в стомленій голові, ніби кроти проточували вони все нові й нові нори.
І кожний раз починали з вікна…
Але об чім вікно? Об чім?..
Потроху острах знов почав залазити в душу і плодив нові незрозумілі думки… Згодом він, здавалося, уже нічого не думав. Проте заснув тільки тоді, як не стало вже ніякого сумніву, що ніч минула.
III
З цієї ночі воно й сталося.
Удень світило сонце, були люди й служба, і пережите за ніч здавалося давнім важким сном, котрий під сонцем часто забувався зовсім. А як і траплялось иноді згадати його вдень, то згадка не викликала нічого, крім легенької усмішки.
Бувають же такі дурниці!
З вечора він теж почував себе так само, і тільки збираючись спати помічав, як у кімнату непомітно набивалося все більше й більше чогось стороннього, чужого, до болю небажаного. То був острах.
І тоді вже день з його одноманітною суєтою здавався далеким і чарівним сном.
І чудно було, що починалося згадкою про вікно.
Він знав, що завжди так буває, коли темної ночі загасиш лямпу: густа тьма, а потім, ніби з чорної води, з пітьми несподівано виринає вікно. І ця несподіванка часто дивує. А иноді трапляється, що воно виринає якраз там, де не було ніякого вікна. Але воно являється, звичайно, з свого постійного місця, і вся штука в тім, що просто не орієнтуєшся, лягаючи.
О, він це дуже добре знав. Навіть міг би розказати з найменшими подробицями, як це все починається і відбувається.
І все таки це ніскільки не зміняло справи.
IV
А тим часом страхи, котрі раніше влазили на якусь мить, тепер все далі простягали свої лапи, все більше гарбали ночі.
«Чорт зна, що таке! – думав він удень. – Треба взяти себе в руки!»
«Це Бог зна що! – думав він уночі і брав себе в руки. Але нічого не виходило крім того, що вже було. – Просто я хворий… і нерви… Та-ак… Та хоч би ж що серйозне».
Отже те, що вранці розвівало найменші страхи і цілий день було тільки приємним, те саме вночі всіма шибками, як води, напускало страху.
Але що ж страшного у вікні?
І іменно тим, що само по собі воно не мало і крихти страшного, – іменно тим і викликало німі й липкі і ще тяжчі своєю незрозумілістю страхи.
Тепер уже часто і вдень нічні тіні не розлучалися з ним. Вони, здавалося, набивались у найменші складки одежі і завжди і всюди були з ним. Він був певний, що це так і було. Бо коли йому траплялося навіть удень зостатися десь самому серед нерухомої тиші, зараз же, мабуть, чи не з кожного рубця виповзали отруйні запахи-звуки, лізли в ніс і вуха і віяли по тілі гостреньким сніжком.
І з напруженнєм хворого почав дослухатися він до кожного слова, до кожного звуку, котрі хоч трохи ховали в собі незрозумілого, таємничого.
І коли заходили балачки про якийсь грабунок, про якесь убивство, він слухав надзвичайно уважно. Здавалося, що цікавішого він ніколи не чув.
А потім розказував сам.
Починав він з того, що здавалося йому вщерть наповнене жахом. Але через хвилину вважав його не досить страшним і тоді з усієї сили домальовував своє напів правдиве оповіданнє страшними подробицями, котрих зовсім не знав. Розпалена фантазія щедро висипала все, що тільки могла висипати.
А згодом його не вдовольняли і такі оповідання, і він старанно видумував цілком нові, в котрих правди не було й крихти, за те страшних, неможливих сцен було так багато, що навіть байдужі слухачі переймалися жахом. І часто його оповідання – хворі діти хворої фантазії – виходили настільки реальними, що сполохані слухачі боязко допитувались:
– Де це було? Де це було? Коли це?
А він спокійно, без жадного вагання, називав город чи село. І йому вірили, хоч таких подій не траплялося не то що в тих місцях, а навіть ніде в світі.