Вільям О'Гара виявився дуже старим чоловіком, малим і згорбленим, що підпирався паличкою.
– Приїхали… прошу додому! – сказав з добрячою усмішкою і, відчинивши старі ковані двері, впровадив мене до кімнати. – Ви, певно, втомлені… вибачте мені… але я мушу показати вам свій дім і розповісти про ваші обов'язки в цьому домі.
Зворушений його ввічливістю, я пояснив працедавцеві, що не чуюся втомленим і радо огляну дім. Я старався бути для старенького якнайбільш увічливим.
– Ви не американець, – сказав О'Гара.
– Українець.
– Пізнаю по мові… У мене навчитеся нашої мови… Вам доведеться виконувати обов'язки господаря дому, а оскільки щовечора тут чимало гостей, мимоволі навчитеся говорити.
Вільям О'Гара взяв мене під руку і провадив по кімнатах, їх було так багато, що всі в моїй голові перемішались, і я засумнівався, чи знатиму їх коли-небудь. Була там вітальня, їдальня, балева заля, кімнати до гри в карти, якісь таємничі жіночі будуари, скляні оранжерії.
Опісля ми зайшли в підвал до кухні, де я помітив стародавнє куховарське приладдя, якого тепер ніхто не вживає: товчки до м'яса, величезні ножі, ополоники – одним словом, куховарський музей. Якраз старий куховар і два малі помічники в білих шапках готували вечерю, якийсь дідуган докладав дров до печі, жінка оббирала картоплю.
При нашій появі слуги перервали роботу, а Вільям О'Гара мене познайомив з ними.
– Вечорами до мене приїздять гості. Ваше завдання: наказати слугам зготовити вечерю і накрити стіл. Які страви варити, вони знають.
Почуваючись в ролі «боса», я сказав їм кілька ввічливих слів, на які вони теж мені ввічливо відповіли, і ми вийшли з підвалу.
– Я вам ще не сказав про ваші обов'язки і про заплату, – ділово говорив дідусь і запровадив мене до великої бібліотеки, повної книжок.
Я почув сопух, змішаний з плісенню, властивий непровітрюваним приміщенням. Це було в усіх кімнатах, хоч в першу хвилину я цього не помітив. Несвідомо підійшов до вікна, але дідусь узяв мене за руку, і попрохав не відчиняти.
Здогадуючись, що дідусеві шкодить холод, я вибачився і сів на крісло біля нього.
– Перейдімо до обговорення ваших обов'язків! – почав дідусь. – Я вам сказав, що до мене кожного вечора приїздять гості. Товариство інтелігентне – думаю, що скоро з ними заприязнитесь. Вони вже знають про ваш приїзд. Отже, почувайтесь тут, як у власному домі. Це вся ваша праця, а за неї дістанете шістсот долярів на місяць, – поплескуючи мене по плечу, сказав старий пан.
Я зрадів такою великою заплатою.
– Цілий день маєте для себе, лише кілька годин доведеться вам бути з моїми гістьми. Користуватися можете цілим домом. Ви інтелігентна людина, напевно буде вас цікавити моя бібліотека… Ви хто за фахом?
– Правник.
– Знайдете чимало книжок зі свого фаху… Учіться, молодий чоловіче, не вік вам тут сидіти!
В голосі дідуся почулося стільки батьківської щирости!
Опісля дідусь залишив мене самого.
Ще того самого вечора приїхали гості, і я з хвилюванням виходив їм назустріч. Вони теж були для мене ввічливі, і я відчув, що скоро з ними приятелюватиму. Вони почувалися в цьому домі не як гості, а як домашні. Мене уважали наче давнім знайомим, і мій недавній острах, пов'язаний з тим, чи виконаю обов'язки господаря, не знаючи добре мови, розвіявся. Гості були найкращими людьми, яких досі в житті я стрічав.
Вони приїздили в старосвітських фаетонах. Знаючи, які тут дороги, я ні трохи не дивувався, що не користуються автами. Між ними були літні подружжя, молоді жінки, кавалери.
Коли я увійшов до кухні, побачив, що вечеря вже готова, а за деякий час серед загальної веселости за накритим столом сиділо усе товариство. Я вже не був господарем, а одним з гостей. Ми випили чимало коктейлю, жартували, сміялися.
Мене тільки одне вразило: ці люди з глухої провінції були дуже відсталі. Коли я оповідав їм про події останнього десятиріччя, а саме про Гітлера, большевиків, війну, то на їхніх обличчях було таке здивування, наче б я приїхав не з Европи, а з далекого Марса. «Хіба ці люди не читають ґазет, не мають радія?» – думав я.
Знову ж те, про що вони говорили, мене не цікавило. Я не міг нічого зрозуміти. Це були розповіді про давноминулі події, про людей мені зовсім незнайомих.
Але найбільше враження справили на мене жінки. Ах! Вони були божесько гарні і диявольськи принадні, стрункі, повні грації та тонкої кокетливости. Вдягалися по-старосвітському, у сукні наших прабабунь. Хіба так тепер одягаються жінки в Америці?.. Але, власне, цей одяг робив їх иньшими, принадливими. Мені впала в око чорноволоса, темпераментна, типу еспанки леді Алкуї. Я був би присягнув, що і вона звернула на мене увагу.
Контрастом її була молоденька панночка, бльондинка з синіми очима. Ах, ці очі!.. Того вечора я відчув на собі кілька разів її погляд, а її зідхання зворушило мене до глибини.
Я силкувався думати про свою дівчину в Нью-Йорку, але на її місці ставали дві мої нові знайомі. Я відчував їхню владну силу, тільки не знав, котра з них переможе.
Я не міг удосталь намилуватися красою околиці. Коли вранці проходжувався по крутих алеях парку, до мене приступив дідусь.
– Доброго ранку! – сказав я.
– Добридень! Що? Проходжуєтесь? Раннє повітря чудове! – сказав дідусь, вдихуючи холод раннього ранку. – Як провели вечір?.. Гості не надокучили?..
– Ні, навпаки, вони дуже інтелігентні симпатичні люди, я не тільки їх знайомий, але й приятель.
– Дуже цьому радий, хлопче! – відповів, попліскуючи мене.
Він, видно, хотів зі мною поговорити. Опираючись на паличку, ішов поруч зі мною, тому я сповільнив ходу, додержуючи йому кроку.
– Кажеш, хлопче, що ти вдоволений… Гаразд!.. Упевняю тебе, не будеш мати через них жадних неприємностей…
– Вони найкращі люди… хоч при цьому дуже відсталі від сьогоднішнього світу. Наприклад, коли я розказував їм про большевиків, Гітлера, то вони так здивовано на мене дивилися, наче б я бозна що говорив. Вони зовсім не орієнтуються в політиці. Хіба ж вони не мають радіо, телевізії, не читають ґазет?..
Я ще хотів сказати про їхню чудернацьку моду, але в цю хвилину глянув на одяг Вільяма О'Гара. Його старосвітський довгий піджак не був одягом сьогоднішньої людини, тому я промовчав останнє зауваження.
– А жіночки! Жіночки!.. Гарячі, як вогонь! – сказав дідусь.
– Так, вони дуже гарні! – признав я слушність дідусеві.
– Гарні, але небезпечні… Стережись їх, сину!..
Я хотів довідатись про таємничу Алкуї, що після вчорашньої ночі, наче шампан, шуміла в моїй голові, але не хотів зрадитись з своїм почуттям.
Дідусь сів на лавочку на найвищому горбі парку. Звідти було видно цілу околицю, тобто нічого більше, опріч лісів та піль. Мене мимоволі вперше пройняли дрижаки остраху: адже я попав у таку глушу, далеко від світу, поміж чужих людей!..
– Бачиш ці простори? Це все моє, Вільяма О'Гари. Сьогодні все це ще безвартісне, але промине рік, два, проведуть новітні шляхи, автостради, побудують фабрики. Знаєш, скільки це все буде варте? Мільйони, великі мільйони!..
Мої приятелі приїздили в гості кожного вечора, і кожного вечора було те саме: добра вечеря з коктейлем, а далі жарти, сміхи, веселість. Я мав щастя, що сюди попав. Опісля, старші розходилися по кімнатах, грали в карти, а молодші танцювали в дзеркальній залі. Я, молодий, вибирав жіноче товариство, а до карт ніхто б мене не намовив. Признаюся, мав великий успіх. Нічого й дивного, я був молодий і привабливий, кажучи скромно. Ні, я був найкращий з усіх кавалерів, тому мені зовсім справедливо прислуговувало право вибрати найкращу. Але, котру? Вони обидві однаково мені подобалися, обидві приманювали: біла своєю ніжністю, чорна – рафінованістю своєї кокетливости, елєґантна аристократка розпалювала почуття.
При зустрічах з ними мені мимоволі пригадувався вірш: