– Коней чути, – шепнув Сорока.
Але кроки стали віддалятися від хати, аж тут пролунало грізне ревіння оленя.
– Це олені! Оленицю закликають або один одного лякають.
– В усьому лісі свято, наче Сатана шлюб бере.
Люди знову замовкли й уже задрімали, лише вахмістр підіймав часом голову та прислухався якусь хвильку, після чого голова падала чоловікові на груди. Так минула година і друга, аж урешті найближчі сосни з чорних зробилися сірими, і верхівки біліли щораз більше, наче їх хтось розтопленим сріблом намастив. Оленячі рики замовкли і цілковита тиша запанувала в лісовій гущавині. Повільно сутінки почали переходити у світанок, біле світило взялося одягатися в рожеві та золоті шати, аж нарешті настав справжній день і освітив потомлені обличчя жовнірів, котрі спали міцним сном під хатою.
Раптом двері розчахнулися, пан Кміциц з’явився на порозі й загукав:
– Сороко! Вставай!
Вояки схопилися на рівні ноги.
– Заради Бога, чого ваша милість уже на ногах? – здивувався Сорока.
– А ви поснули, як воли. Можна було б вам голови постинати і за городи повикидати, хоч би один прокинувся.
– Ми наглядали до ранку, пане полковнику, а поснули лише білого дня.
Молодик оглядівся навколо.
– Де ми?
– В лісі, пане полковнику.
– Це я бачу. Але що це за халупа?
– Цього й самі не знаємо.
– Ходімо за мною! – наказав пан Анджей.
І відступив усередину хати. Сорока подався за ним.
– Слухай, – звернувся пан Кміциц, сівши на тапчан, – то це князь в мене стрельнув?
– Саме так.
– А що з ним сталося?
– Втік.
Помовчали.
– Кепсько, – зітхнув пан Анджей, – дуже погано! Краще було б його вкласти, ніж живого відпускати.
– Ми це й хотіли, але…
– Але що?
Сорока коротко виклав усе, що сталося. Пан Кміциц слухав розповідь на подив спокійно, лише його очі виблискували, а наприкінці сказав:
– То він горою, але ми ще здибаємося. Чому ти з’їхав з дороги?
– Боявся погоні.
– Це правильно, бо вона точно була. Дуже мало нас тепер проти могутності Богуслава, до дідька дуже мало!.. Тепер він у Пруссію вирушив, там ми не зможемо його дістати, доведеться зачекати.
Сорока зітхнув із полегшенням. Парубок, вочевидь, не боявся настільки сильно князя Богуслава, бо більше про погоню не згадував. Ця впевненість передалася відразу ж старому жовнірові, котрий звик думати головою свого полковника і відчував його серцем.
Тим часом пан Анджей глибоко замислився, та враз отямився і став шукати щось на собі руками.
– А де мої листи? – спитав він.
– Які листи?
– Які я мав при собі. У поясі були заховані, де пояс? – спитав гарячково пан Кміциц.
– Пояс я сам зняв із вашої милості, щоб вашій милості краще було дихати. Он він там лежить.
– Давай сюди!
Сорока подав шкіряний пас, підшитий замшею, в якій були затягнуті мотузкою кишені. Молодик розтягнув їх і витягнув звідти квапливо папери.
– Це охоронні грамоти до шведських комендантів, а де листи? – промовив шляхтич сповненим неспокою голосом.
– Які листи? – повторив Сорока.
– Грім і блискавка! Листи гетьмана до шведського короля, до пана Любомирського й усі ті, які я мав.
– Якщо в поясі їх немає, то й ніде немає. Мусили згинути під час їзди.
– На коней і шукати! – крикнув жахливим голосом пан Кміциц.
І перш ніж здивований Сорока зміг залишити приміщення, пан Анджей заточився на тапчан, немов йому сил забракло, і схопившись руками за голову, узявся повторювати зі стогоном:
– Ох!.. Мої листи, мої листи!..
Тим часом жовніри поїхали, всі, крім одного, котрому Сорока наказав чатувати біля халупи. Пан Кміциц залишився сам у кімнаті й узявся міркувати над власним становищем, якому позаздрити було важко. Богуслав утік. Над паном Анджеєм зависла жахлива і невідворотна помста могутніх Радзивіллів. І не лише над ним, а й над усіма, кого він кохав, точніше, над Олюнькою. Знав пан Кміциц, що князь Януш не завагається вдарити його туди, де зможе поранити найболючіше, тобто поквитатися з Білевичівною. Адже Олюнька була в Кейданaх, на милості чи немилості жахливого магната, серце котрого не знало милосердя. Чим більше пан Кміциц міркував над своїм становищем, тим чіткіше доходив висновку, що було воно неймовірно жахливе. Після викрадення Богуслава Радзивілли будуть вважати його зрадником. Однодумці Янa-Казимирa, люди Сапєги та конфедерати, бунтівники на Підляшші, всі мають його за зрадника, за окаянну душу радзивіллівську. Поміж численних таборів, повстанців і чужих військ, що запрудили зараз поля Речі Посполитої, не було жодного табору, жодної партії, ніякого війська, які б не визнавали його найбільшим і найзатятішим ворогом. А ще ж існує нагорода, призначена Хованським за його голову, тепер свою призначать і Радзивілли, шведи, і хто зна, чи вже не призначили й однодумці нещасного Янa-Казимирa. «Оце я пива наварив, а тепер пити його мушу»! – думав пан Анджей. Викрадаючи князя Богуслава, захопив його для того, щоб кинути під ноги конфедератам, переконати їх беззаперечно, що з Радзивіллaми пориває, і таким чином влитися поміж них, здобути собі право воювати за короля та вітчизну. З іншого боку, Богуслав у його руках був заручником безпеки Олюньки. Але тепер, коли Богуслав перехитрив пана Кміцицa й утік, розвіялася не лише безпека Олюньки, а й доказ того, що пан Кміциц щиро покинув службу в Радзивілла. Йому тепер одна дорога – до конфедератів, але якщо він натрапить на загін Володийовськогo та його приятелів полковників, може, й дарують йому життя, але чи за товариша приймуть, чи йому повірять, чи не подумають, що він прибув шпигувати або для того, щоб дух ослабити і людей до Радзивілла перетягнути? Тут парубок згадав, що тяжіє на ньому кров конфедератська, згадав, що він перший розбив бунтівних угорців і драгунів у Кейданaх, що винищував бунтівні хоругви або змушував їх здатися, що розстрілював упертих офіцерів і різав жовнірів, що шанцями оточив і зміцнив Кейдани, і таким чином Радзивіллу тріумф у Жемайтії забезпечив. «Як же мені туди йти? – подумав собі шляхтич. – Tа їм би зараза милішим була гостем, ніж моя особа!.. З Богуславом на аркані при сідлі можна було б, але одним словом і голими руками…»