Щось подібне чи не подібне мало не трапилося з ним. Дівчина запросила його до себе в кімнату, щоб дати книжку. Перед тим вони розмовляли про Хемінгуея. У кімнаті не було нікого: сусідки пішли в театр, кіно чи ще казна-куди. Чомусь горіла свічка — звичайна, біла, таку в Петра вдома запалювала мама, коли не було світла. Дівчина пояснила, що перегоріла лампочка, а вона боїться заходити в темну кімнату. Вони посиділи мовчки: Петро на стільці, дівчина на ліжку. За спиною в неї висів килимок, яких повно в гуртожитку: на чорному тлі лебеді, схожі на гусок, і замки, подібні до вуликів. Петро не знав, скільки продовжувався той мовчазний інтим, певно, довго, бо свічка, догоряючи, почала блимати. Врешті він пішов, гречно подякувавши за книжку. Йому й на думку не спадало, що можна поводитися інакше. А може, й спадало, однак він не дався спійматись на гачок, бо знав, що у тієї дівчини є хлопець, служить в армії. Вона давно одержувала листи з армійським штемпелем. Ось таке благородство виявив Петро до дівчини з швидкими очима і тонкими, не селянськими руками — виявив, хоч була вона родом з передмістя і мала всі шанси залишитися в Києві на роботу. Хлопець уявляв чомусь, що в неї гігантський двоповерховий особняк з непроникним парканом, обплутаним зверху колючим дротом. Коли натиснеш на дзвоник, дзеленчить на все подвір’я, а з ланцюга рветься моторошний чорний собацюра, справжній Цербер.
Петро чхав на маєтки. Вдома він вдовольнявся хатою під порослою мохом черепицею. Коло хати вільно бігав жвавий песик Герцик, котрий спав на кухні під столом, раз по раз прокидаючись від власного хропіння. І не було в їхньому селі глухих парканів, лише веселі зелені штахети, а ключ від хати, відколи Петро себе пам’ятав, лежав під відром на ганку.
Батько пив і хворів. Мати з ним лаялась, а потім жаліла і серед ночі бігла по фельдшерку. Петро через батькові пиятики не дуже прагнув додому, але приїжджав раз на два тижні, по суботах, вистоюючи довгу чергу за квитком і маючи в кишені рівно два карбованці тридцять копійок, а від жовтня до травня наполовину менше.
Невдовзі цьому мав настати кінець. Петро підписав на розподілі район, назву якого чув уперше, і не уявляв собі, як він туди поїде. А Марія? Та сама Марія, котра жила в приміському селі. Не у двоповерховій цитаделі, а в квартирі для вчителів. Так, її батьки були вчителями і за двадцять з гаком років не зуміли стягтися на власну хату. Така доля чекала Петра й Марію, кожного зокрема, бо між ними нічого не було та й навряд чи могло бути.
Канавченко іноді почувався винним перед нею, особливо коли зустрічав у місті. Взимку червоними, аж синіми руками вона тулила до себе щойно куплені книжки, і Петро не міг не поцікавитися, що саме вона придбала. На лекціях Марія крадькома бавилась іграшковим кошеням чи собачам, не помічаючи насмішкуватих поглядів тих вгодованих телиць з товстими потилицями й кривавими гострими кігтями, котрі спритно орудували під столом спицями. Одного разу Петро сів неподалік від неї, і не випадково, бо йому чомусь подобалося дивитись на цю дівчину — просто дивитись, а не розмовляти з нею. Йому передали записку: «Намалюй мені чорного кота». Наче в Екзюпері! Петро засміявся і намалював кота з войовничо задертим догори хвостом — щоправда, синього, бо не мав стержня з чорною пастою. І негайно отримав відповідь: «Не такий. Намалюй іншого». Він намалював тоді аж трьох котів, а на перерві, коли хотів підійти до Марії і спитати, якого саме кота їй потрібно, вона, на ходу накидаючи плащика, вже вислизнула з аудиторії.
Помічаючи тепер на поличці серед листів конверти з армійським штемпелем, Петро зазнавав якогось неприємного відчуття. Хоч з Марією він не мав майже ніяких розмов, рідко про неї думав, але йому не подобалось, що після них дівчина ніби оживала. Чи хтось колись так радітиме його листам?
Петро чомусь запам’ятав один випадок... Якось узимку він зайшов на каву у підземний перехід й побачив у довгій черзі Марію — втомлену, замотану хусткою. Вона щось шукала у розкритому портфелі, незручно підтримуючи його коліном. А позад неї, не соромлячись, обіймалася пара в кожухах, нависаючи над дівчиною купою вовни. Марія ненароком впустила яблуко, і воно покотилося по забрьоханій підлозі. В цей час парочка хутко посунула до прилавка, і Марія вибилася з черги. Постояла хвилю і ніяково притулилася збоку. Петрові стислося серце за тим яблуком, за Маріїною беззахисністю, за тим, що нема коло неї нікого, хто приніс би їй в долонях чашку гарячої кави. Він пішов до іншого кафе і теж став у чергу. Сам.