Ні, не прокидайся. На всій землі ми не знайдемо такої квітучої безлюдної луки, з метеликами, що стають квітками. Ти мій метелик, моя квіточка. Що тебе чекає взимку? Мушко-одноденко, яка ж ти крихітна в порівнянні з тією блискучою зіркою, з котрою я колись візьму шлюб, і ложем нам cтане Чумацький Шлях. Ти нікому не розкажеш свій сон, бо тобі буде соромно. «Більше не треба так робити...» — чує він чийсь голос. Здогадується звідки і свариться пальцем на білу хмарку, що підкрадається до сонця. Треба йти. Відпочинок скінчився. Він цілує Марію там, де б’ється на шиї тонка жилка. І все навколо здригається від болісного стогону дівчини. Це так несподівано й страшно, що він відсахується і йде геть, майже тікає, ніби злодій чи вбивця.
...Артур підійшов до дзеркала. «Наче покійник, — подумав він, угледівши бліде лице з почорнілими губами і тьмяними, глибоко запалими очима. — Не поїду завтра в село».
Вийняв з бару келишок, налив коньяку і випив одним духом. Коньяк прояснює голову. Потім, уникаючи дивитись на свою колишню оболонку, дістав з шафи бутель з нігілятором. Через двадцять хвилин ця моторошна лялька щезне. Артур пішов у ванну, скинув з себе поплямлену вином одежу, увімкнув душ: дуже гаряча вода, потім холодна, знову гаряча, мило, шампунь. Місяців два він не матиме цієї приємності, хіба коли приїжджатиме на вихідні.
Настрій у нього кращав. Завтра неділя, і можна буде гарненько виспатися. Артур обтерся, заліз у піжаму, а одежу намочив, посипавши порошком. Прати йому вночі не хотілося.
Нігілятор спрацював на славу. З’їв навіть шматок килимка, тепер доведеться купувати новий. Артур прибрав зі столу: повні тарілки поставив у холодильник, бруд-
ні в раковину, недоїдки і крихти зсипав у бачок для сміття. Скатертину згорнув. Залишив тільки на журнальному столику коньяк, келишок, пляшку соку і тарілку з бутербродами. На підлозі, коло того місця, де сидів Мойсей Аронович, було страшенно насмічено. «Ото вже переграв, — незлобиво подумав Артур. — Не мине й п’яти років, як сусіди по комуналці з великою полегкістю на серці повезуть цю мумію на цвинтар, не здогадуючись, що плюгавий дідок прожив уже двадцять людських життів і відтепер має право ніколи не вдаватися до цього лицедійства. А мені ще ого-го!»
Артур зітхнув, підмів підлогу, порозставляв усе по місцях. Потім знов пішов на кухню і перемив посуд. Ця робота до біса стомлювала, але приглушувала скімління, яке йшло чи від недосвідченого Артура, чи від колишнього господаря тіла.
«Сиди тихо! — наказав він отому, що борсався в ньому від Петра. — Хай людство дякує, що позбулося ще одного з комплексом неповноцінності. А тебе, голубе, чекав би алкоголізм і біла гарячка. Гм, а раптом я отруїв ціанистим калієм майбутнього Песталоцці або зразкового сім’янина? Та ні, не годиться піддавати сумніву гороскопи. Магія всесильна, хоч я, наприклад, вряд чи зумів би перевтілитись у злісного анонімника чи ката Марії-Антуанетти. Втім, я вчинив сьогодні звірячий злочин, але тут комар носа не підточить, не те що слідчий...»
Він пив коньяк, однак не п’янів. Нараз йому пригадалися мандрівки в космос, й Артур ледве не завив від туги. Простір, захват, астероїди, що розсипаються від одного дотику... Тільки порожнеча велична по-справжньому, бо нічого не означає.
Згодом, після земних мук, буде все: не лише Сонячна система, де знайома кожна каменюка, а Галактика і далі, далі... Нові шляхи, п’янке відчуття, що ти один з небагатьох, хто може не боятися газових туманностей, мільйонноградусної температури, радіації, і що людина ніколи не досягне того, бо вона кінечна. Людство смертне і йде до виродження. Наші зусилля зберегти людський рід від тотальної загибелі — лише крапля обезболюючого, яке продовжує агонію на мізерний відтинок часу, а далі зовсім перестає діяти.
— Чого це я розмудрувався? — тоскно подумав Артур і вже хотів хильнути з келишка, але зрозумів, що це не допоможе. Він зняв телефонну трубку, набрав номер і почув: