«Якби я таке сказав у себе в інституті, — з солодкою зловтіхою подумав Артур, — мене повезли б прямісінько до психлікарні». Голова без тіла спохмурніла. Ну, звісно, дами, хоч жодна з них не нагадувала благочестиву мотрону.
Артур майже не бачив приємних облич: здебільшого злі, іронічні або солодкаво-добродушні. Всі до одного білі та чорні маги люто ненавиділи Землю та її безпомічних жителів, у чиї шкури їм доводилося влазити. Якби не інструкція, вони б охоче піднесли сірничок до боєприпасів, прихованих різними країнами на чорний день. Артур відчув: за щирою безтурботністю присутніх ховається якесь напруження, наче гра переходить у щось більш серйозне. Він як неофіт мусив працювати навіть на цьому базарі демонічних вибриків.
Наприкінці повинні були зачитати список делегатів, пропонованих на III Всесвітній Конгрес Білої і Чорної Магії. Артурові, звісна річ, не всміхалося туди потрапити. Делегат повинен мати не менше десяти імен. Хоч вік присутніх не давав уявлення про претендентів на звання делегата, але їх можна було вгадати по схвильованій поведінці.
Під час перерви магічне товариство, поділившись на групи, жваво обговорювало майбутній форум. Повсюдно лунало чарівне слово «список». Їхня магічна колегія мала послати лише п’ятьох делегатів. Відбір проводився таємним шляхом. Президія давала рекомендації, але тільки тим, кого називали вищі інстанції.
Артур дуже вигідно почувався в ролі спостерігача, але і його байдуже серце билося трохи сильніше. Напруження щохвилини зростало. Очі магів уже не блукали по стелі, де маячіла темною плямою незасвічена люстра; від збудженого дихання коливалося полум’я свічок, якими опікувалася смутна істота в сірому халаті прибиральниці.
Раптом серед тиші почувся завзятий писк і на трибуну виліз худий заклопотаний щур. Він обнюхався й пискнув знову. З-за лаштунків повагом випливло все його сімейство на чолі з дружиною. Щурів привабив, напевно, запах свічок. Артур зацікавився, як на це подивиться Голова без тіла, але вона уважно вивчала якісь приписи вищих інстанцій. Всі завмерли. Нечуване нахабство цих тварюк, які чхали на всесильних магів, паралізувало весь зал. Столик зі свічками був досить високий, і щур-тато хвильку розмірковував. Потім стрибнув, змахнувши огидним хвостом, але не втримався на полірованій поверхні. Тоді молоді щури кинулися на штурм стола. Свічки падали. Ці пройди вміли гасити вогонь краще за пожежників. Половина залу потонула в темряві, але ніхто з магів не поворухнув і пальцем. Щури жерли свічки, наче сто років голодували. Смутна істота стояла неподалік зі шваброю в руках і теж чекала на вказівки. То було досить цікаве видовище, але коли з іншого кутка виповзла ще одна сім’я щурів, маги почали непокоїтись. Чувся стурбований шепіт: «Кота б сюди! Та й не одного...» Не пропонували ні лазера, ні атомної бомби, ні блискавичної отрути, тільки кота, що мав стати рятівником. Проте цієї весняної ночі кожен порядний кіт виспівував серенади на дахах будинків і зовсім не цікавився щурами з конференц-залу.
Нарешті Голова без тіла щось шепнула секретареві зборів. Той задріботів у зал і підійшов по черзі до бороданя, його сусідів і ще до п’яти магів. Те, що він наказав їм зробити, було, мабуть, не вельми приємне, бо чорнобородий скривився, як середа на п’ятницю, й забігав по рядах очима з німим обуренням: «А чому саме я?»
Голова без тіла нетерпляче кашлянула. Почулося приглушене нявчання — і восьмеро різномастих котів припали до сидінь, нервово сіпаючи хвостами. Секретар ляснув у долоні, а коли й це не допомогло, поскидав котів з сидінь. Ті мляво попленталися до бою. Чотири в один куток, чотири в другий. Почалось якесь страхіття: гамір, писк, кровожерний нявкіт. Остання свічка погасла, настала темрява. Здавалося, по підлозі шастають цілі зграї розлючених щурів. Майже всі маги позалізали з ногами на сидіння.
Та ось спалахнув вогничок, несміливий, але такий бажаний. Це сіра смутна істота тримала в руках щойно запалену свічку, піднявши її догори, наче в якомусь молитовному екстазі. Усі погляди були звернені до простої білої свічки за вісімнадцять копійок, загасити яку міг би й подих дитини. Дитини... Кожен з нас був дитиною лише раз в житті. Дитячу душу не зміг би імітувати ніхто, надто вже міцно вона зрослася з тілом.