Потім, після грандіозної битви, було запалено багато свічок, але запам’яталась ота, перша, що кидала відблиск на лице найпослідущої істоти на цьому зібранні. Вона поставила свічку перед Головою без тіла, а сама зникла у темряві, щоб з’явитися знову — з відром, совком і мітлою. Загризені щури втрапили у відро разом з іншим сміттям, а коти, добряче пошарпані, збилися в гурт і залементували, вимагаючи повернення до статусу приматів, що й було зроблено. Магам надали першу медичну допомогу. Бородань трохи накульгував і мав на носі подряпину, котру відразу заліпили клаптиком пластиру. Разом з іншими переможцями щурів він вихилив чарку горілки. На всіх них було шкода дивитись. Артура нудило від самої думки, що і його могли перетворити у кота.
Якщо серед людей він почував себе вищою істотою, то тут, на вченій раді, міг зазнати найвигадливіших принижень. «Наступного разу, — подумав Артур, — прорветься каналізація, і магам накажуть жерти лайно».
Вдома він записав у зошиті: «Мовчи, Артуре, і не смій дивуватись. Люди вільніші за нас, хоч і недосконалі. Чим досконаліша істота, тим вона більше підкоряється». Це було на четвертому році його двійництва.
Бородань відтепер буде нагадувати йому кота. Цікаво, у кого б найкраще було перетворити самого Артура? Він уявив себе чомусь лисом, тією загадковою твариною, котра вміла бути людиною, як оповідали давні китайці.
...Золотавий полиск лисячої шерсті проганяв нічний морок раніше, ніж ледаче старе сонце. Лис біг повз річку, повз пташок, які спали в гніздах, повз легкий вітерець, повз квіти, повз усе гарне. І сам він був гарний, як світанок улітку...
Артура тривожило зараз ось що. Йому здавалось, ніби він поступово м’якне, наче віск, стає якимсь безвольним, боязким, одне слово, піддається впливові отого безхребетного і затурканого Канавченка. От хоча б той факт, що він покірно згодився вчора не поїхати в Крим, де весна в розпалі. Це відрядження у нього вихопили перед самим носом, а він промовчав.
«На біса нам здалися такі працівники! — сказав би Мойсей Аронович. — Може, краще в черв’яка сліпенького перевтілитися чи в амебу?»
Промахів по службі у них не прощають і доган без занесення до особової справи не виголошують. Найвище — почуття обов’язку. Не розкладати людську особистість, яка тобі доручена, і ущільнювати, щоб ніяка слабість не вислизнула, наповнити її бойовим духом життєвого оптимізму. Зовсім не обов’язково пашіти здоров’ям і шкірити зуби. Досить тихо радіти, що є хліб і до хліба, також друзі, тато і мама, що нема війни й по небу пливуть чистенькі, як випрана білизна, хмарки. Прагнути жити завтра ще краще, ніж сьогодні, втілюючи таким чином невпинну жадобу людства до прогресу. «На поклик наполегливого смертного блаженні безсмертні відгукуються швидко», — казав Заратуштра.
Життя Максиміліана було значно приємнішим, хоча б через можливість усамітнитися в родовому замку. Петро Канавченко за подібний спосіб існування вважався б особою, що ухиляється від суспільно корисної праці, — з відповідними наслідками, тому Артур намагався жити, як усі, і не пхати свого носа куди не треба. Двадцятому століттю більш корисні обивателі, ніж мандрівні філософи, котрих на велелюдних шляхах, ніби зайців, розчавлять права і обов’язки громадянина.
Артур сів на краю пустелі, ніби той лис Екзюпері, чекаючи, хто його приручить. Раніше він не здогадувався, наскільки був самотнім отой студент. Петро так уже просяк самотністю, що всі вітри на світі не висушили б її. Перш ніж бадьоро рушати в життя, Артур мусив її позбутись.
Артур спочатку чекав, що це минеться саме по собі, а потім пішов шукати істот, котрі б його розрадили. Вдався до такого простого засобу, як блукання вулицями. Він і раніше полюбляв загубитися в натовпі, спостерігаючи за людьми, просвічуючи поглядом їхні буденні клопоти. Жалкував, що не має права стати невидимим. А потім перестав жалкувати, бо у вуличній юрмі всі стають невидимками. Тільки тепер йому знадобилися не об’єкти для психологічних досліджень, а товариші по нещастю.
Якось після роботи Артур захотів пива. Зайшов у пивбар, взяв собі кухоль, шукаючи, де б сісти. Пив поволі, бо від холодного питва аж ломило зуби.
— Слухай, друже, підкинь гривеник!
Артур підняв очі. Перед ним стояв трохи п’яненький, але цілком пристойний чоловік. Так чи інакше, відмов-
ляти не годилося. Артур сягнув рукою до кишені, витяг кілька срібняків і мовчки дав їх чоловікові.
— Велике мерсі! — зрадів той. Через хвильку примчав з двома кухлями і безцеремонно всівся навпроти. Хапливо став ковтати пиво, а потім пильно глянув на Артура: