Є люди, котрих хочеться втішити, але ти не в змозі переступити межу. А для тих, хто не потребує цього, завжди є втішники.
(...То було маленьке кохання, про яке знали тільки ми вдвох. Наче промінь світла, який не можна спіймати в жменю. Очима ми шукали одне одного, однак різко зустрічалися поглядами. Казали звичайні слова і розходилися байдужими. Я пригадувала пестощі того, кого чекала, хоч мені вже набридло їх пригадувати. Ти не прагнеш нічого більшого, тільки дивитися на мене. І я не прагну нічого іншого. Світ був би темний без цього маленького кохання...)
Уже в квітні на вулицях з’явилися перші демобілізовані. Блукали там, де найлюдніше, подовгу стояли на тролейбусних та автобусних зупинках, жадібно вдивляючись в обличчя, ніби обов’язково мали зустріти когось із знайомих. Ті хлопці почали заходити і до гуртожитку.
Петро поїхав на кілька днів додому, бо не хотів стати свідком зустрічі Марії з коханим. Втім, він ходив у кіно з однією дівчиною, навіть цілувався з нею після сеансу. Це було таке собі знайомство без особливих радощів і ніжностей. Говорили вони ні про що: про майбутнє, в кожного різне, про бездарні фільми й занепад кінематографії, про естрадних співаків. Йому була неприємна її впевненість у собі, її жадібні губи, тіло, що атакувало, намагаючись збудити в ньому хтивість. Ще трохи, і їй вдалося б це, бо ж хлопець був не з каменю...
Якось вона попросила подарувати їй квіти. Петро зайшов на ринок, довго блукав між стосів тюльпанів і оберемків гвоздик, спустивсь у підземний перехід, де з-під поли бабусі торгували підсніжниками, обгорнутими темно-зеленим листям плюща, вдихнув різкий свіжий запах лісу — і, запалюючи цигарку, засміявся сам до себе. Хіба можна купити цю чисту красу, та й кому її дарувати? Тій жінці з завченою усмішкою? До вечора він блукав задвірками ботанічного саду, хоча безмежно далеко був той час, коли запахне бузком на півміста. Де-не-де пробивалися слабкі кільця рясту, гірко пахло димом, долинали безжурні хлоп’ячі голоси — і з цього складався ще один весняний день.
...Петро тільки через кілька днів довідався, що трапилося з Марією. Казали, що вона вийшла по хліб і потрапила під автомашину. Лишилася жива, навіть не дуже покалічилась. Сталося це вже після захисту диплома, точніше, на другий день після захисту, коли Петро поїхав додому.
(...Ти так змінився, що я тебе не впізнала: худющий, стрижений і в формі — якийсь зовсім-зовсім ІНШИЙ. Я спускалася до тролейбуса, щоб їхати в гуртожиток. Відчула, що хтось на мене дивиться, але сприйняла той погляд за нахабство вуличного залицяльника. І тут ти покликав тихо: «Маріє...» Наче й не було двох років. Стало відразу легко й гаряче. Ти сказав: «Я чомусь завжди уявляв, що зустріну тебе на вулиці...»
А я чекала тебе в гуртожитку. Наше вікно якраз виходило на зупинку тролейбуса. Я знала, що електричка прибуває о 12.25, отже, ти мав приїхати десь коло другої.
І був шалений світлий день, коли ми дерлися по крутих схилах яру, а потім сиділи під деревом, потім замовкли — і ти потягнувся, щоб мене обняти, і доторк твоїх вуст видався мені чужим. Я аж відсахнулася, наче то був перший наш поцілунок.
Чому тобі все стало байдуже за ті два роки, як ти міг зламатися? Я завжди вірила, що в тебе досить сили, аби дійти до мене. Коли ти не приїхав, як обіцяв, я перелякалась. Знайшла тебе вдома. Ти відчинив двері. На столі лежала моя фотокартка, книжки, подаровані мною. А ти сам, байдужий і незворушний, заспокоював мене різними обіцянками, наче малу дитину, щоб не заважала твоїй надуманій скорботі.
Поверталася вечірнім поїздом. У вагоні довго не вмикали світла. Я дивилась у вікно й думала, що ось настане та хвилина, коли поїзд, який їде в нікуди, зупиниться, і доведеться зійти, щоб не спізнитися туди, де ніхто мене не чекає. А тим людям, котрі їдуть разом зі мною чи в інших поїздах, здається, ніби на них чекають. Вони живуть цією ілюзією і тому існують у цьому страшному беззахисному світі...)
Був ще один день, коли всього забагато: і сонця, і вітру, і клопотів. Усього повно, а не знаєш, куди себе втулити.
Петро журився на лавці в студентському сквері. Тримав на колінах розгорнуту спортивну газету й дивився поперед себе. Навіть подоба усмішки не з’явилась на його лиці, коли маленька дівчинка біля його ніг намагалася спіймати ситого голуба. Петро хотів їсти. А не мав ні копійки. З гуртожитку його виганяли вже тиждень. Насамперед змусили вишарувати нефарбовану підлогу, а потім забрали постіль, поламане радіо, ключ. Але й це не допомогло: Петро мав запасний і спав на металевій сітці ліжка. Спав так щиро і безтурботно, що вранці комендантша не могла його добудитися. Відмикала двері і торсала сплюха за плечі. Петро ворушився на рипучому ложі, встеленому газетами, бурмотів: «Уже йду!» Просив комендантшу відвернутися або вийти, поки він одягнеться. Складав у велику торбу всю свою маєтність: зубну щітку, бритву й рушник. Виходив, ніби назовсім покидаючи стіни рідного гуртожитку, щоб вернутись увечері, коли комендантша піде додому. Вахтери його жаліли, не вимагали перепустки, однак нескінченно зловживати їхнім терпінням хлопець не міг.