— Скільки можна сидіти? Ще наговоритесь... А я писав, писав і раптом зголоднів. А де воно, їстівне, лежить, не знаю...
Марія підхопилася з пенька:
— Іду вже. Я вас покличу.
— Вона схудла ще більше, — зітхнув Костик. — А гастролі через два місяці. Хай їм чорт, отим гастролям. Що вона тобі наговорила?
— Так... — ухильно відповів Артур. — А що?
— Добре, що ти приїхав. Я уже і так і сяк, а все виходить по-дурному. Найліпше з нею ладнає Сергій, але тепер вона, здається, нас прожене. Може, воно й краще. Ти з іншого світу, але погодься, треба якогось іспитового терміну, аби ми взнали, що ти за один.
— У мене відпустка лише на тиждень. Так що іспитовий термін доведеться скоротити до мінімуму, якщо він взагалі потрібен...
— Будеш тут стільки, скільки треба. Захоче Марія — завтра ж пошуруєш додому, а ні — будеш сидіти.
— Цікаво б дізнатися чому?
— Наб’ємо пику, тоді знатимеш!
— Дивак, — лінькувато примружився Артур, котрого розморило від сонця і пахощів весни. — Тоді я в Марії спитаю...
— Спробуй тільки! — просичав Костя. — Не подивлюся, що ти молодший науковий співробітник. Марію нічим не можна хвилювати. З часом про все дізнаєшся. А зараз подбай про те, щоб чарівна усмішка не сходила з твого інтелігентного личка!
Артур звівся і потупцював на місці, щоб розім’яти закляклі ноги.
— Ти куди?
— До Марії. Я ж до неї приїхав, а не до тебе.
— Зажди! — спинив його Костя, ладний здатися. Артур такі речі помічав миттю.
— Чого ще?
— Сядь.
— Ну?
— Я давав Марії слово не говорити про це, але хто міг сподіватися, що ти отакий...
— Голубе, — обірвав його Артур, — тобі дуже пощастило. Інший давно б викликав тебе на дуель.
Він з насолодою спостерігав, як поволі розкриваються перед ним «грані характеру» (мовою театральних критиків) Кості, як тяжко йому вдавати з себе іншу людину. Це нагадувало капустину, з якої знімаєш і знімаєш попсоване листя, а в результаті отримуєш майже неїстівний качанчик.
Кості страшенно хотілося бути поважним, але він пасував перед благодушною іронією Артура — Максиміліана — Петра.
— Це дуже серйозно. Коли Марія дізналася, що в неї рак горла, вона попросилася сюди. І примусила нас повірити, буцімто гори врятують її. Тепер зрозуміло? Є випадки, коли люди виліковувалися таким чином.
Вражений Артур якусь хвилину дивився на нього, а потім рвучко висмикнув із землі кущик трави:
— Скільки вже вона тут?
— Два місяці.
— І...?
— Каже, що почуває себе добре. Але ми не можемо залишити її саму.
— Отже, ти все знаєш, — сказала Марія. — Не переймайся цим. Я настільки вірю, що буду здорова, аж самій дивно. Костика терпи: він вразливий і не вміє себе тримати в руках. Хлопці тобі не будуть заважати. Без них я не змогла б отут... Ми наче одна сім’я, пригадуєш, я давно тобі це казала? Коли мені стане погано, вони цього не побачать. Я просто втечу. А ти можеш поїхати, коли захочеш. Не сердишся, що я тебе покликала? Мені хотілось, аби ти побачив усю цю красу. Вона виліковує байдужих і зневірених.
— Я не байдужий і не зневірений.
— Правда. Ти змінився відтоді. Зовсім інша людина. У великому місті я б тебе не впізнала.
— Ти дуже добре зробила, що написала. Мені останнім часом когось не вистачало, я ще не знав кого. Мабуть, людини, схожої на тебе. Прикро, що ми так довго не підтримували стосунки, але то не наша вина...
— Знаєш, Костик, збирається писати лібретто рок-опери. Аж страшно! Але ми, думаю, зможемо її поставити, принаймні записати. У нас є кілька композицій. Завтра хлопці привезуть магнітофон, то послухаєш. Ми їх, правда, ніде не виконуємо, лише фрагменти.