— Чому?
— Ніхто б не затвердив такої програми. Уяви собі композиції з назвами «Квінтесенція страху», «Люди-рослини», «Летючий корабель». Тут треба геніального імпресаріо. А так ми живемо, як двійники: одна половина виконує пісні членів Спілки композиторів, заробляючи на хліб насущний, а інша мріє про рок-оперу.
— Ти кажеш «двійники»... Відколи людина почала жити в колективі, вона змушена служити і йому, і собі. Злиття особистих інтересів з громадськими, навіть абсолютно щире, існує лише в ідеалі.
— Ти й раніше був песимістом, але не таким безнадійним. Пригадуєш, що ти казав, коли ми бачились востаннє?
— Ні...
— Згадай!
— Не можу, — розвів руками Артур. — Стільки часу минуло.
— А я пам’ятаю. Ти сказав: «Можна збирати в парку пляшки, тільки б не почувати себе зобов’язаним».
«На Петра це схоже», — подумав Артур і висловився:
— Я не песиміст, а конформіст. Чоловік мусить бути діяльним. Краще вже помилятися, ніж жити кволими рефлексіями.
— Ач який супермен! — засміялась Марія.
— Не подумай, що я маю на увазі тебе чи твоїх друзів. Для людини творчої рефлексії — теж діяльність. Треба тільки не допустити до трагедій.
— Це вже наші клопоти!
— Не можеш втриматися від шпильок. Раніше ти була поблажливіша.
Марія посміхнулась:
— Побув би ти на моєму місці...
— Ну, не сердься... А можеш і сердитися. Не скажу, що я тебе згадував усі ці роки кожного дня, але відчував твою присутність. Навіть якби ти не написала, рано чи пізно я кинувся б тебе шукати.
— ...і знайшов на цвинтарі.
— Я б воскресив тебе!
— Краще вилікуй...
Артур торкнувся її волосся, що затуляло щоку і шию, і враз перед очима постала кімната, тіло з осклянілим поглядом, червона пляма від вина, яка розпливається по сорочці, потім страшна нерухомість, холод — і рятівне тепло, що тече від Марії до нього...
Артур накрив своєю долонею Маріїну:
— Ти змерзла, мала. Руки геть холодні.
— Бо вечір, — тихо сказала Марія. — В горах увечері завжди холодно.
Надворі лило як з відра, і в хаті панувала темінь. З Сергія і Віктора стікала вода на долівку.
— Та скидайте нарешті плащі і йдіть привітатися з Петром!
Дві пари очей, одні темні, другі сині, втупилися в Артура, котрий сидів під вікном на лавці й знічев’я бавився складаним ножиком.
— У вас тут справжній Ноїв ковчег, — ніби не чуючи запрошення, сказав Віктор. — Ми врятовані! Маріє, готуй каву, а ми переодягнемось.
Хлопці зникли в комірці, де цієї ночі спав Артур. Дівчина налила води в чайник, з полиці зняла банку розчинної кави, чашки...
— Тобі допомогти? — спитав Артур.
— Я сама.
Костя подався до комірки, звідки чулися перешепти і сміх.
— Маріє, ми голодні, як пси! Нам замало бутербродів. Витягай, Сергію, те, що купив. Будемо бенкетувати. Маріє, ти прекрасна, як завжди!
Віктор поцілував її в щоку й сів поруч. Артурові це не дуже сподобалося. Марія спіймала його погляд і встала.
— Сиди! — підскочив Віктор. — Ще обпечешся! Я сам зніму чайник. Треба негайно провести електрику, чуєш? А то пожежі наробите. Тільки не кажи, що тобі й так добре. Гасом смердить, темно...
— То велика морока, — обізвався Сергій, відкриваючи консерви. — Стовпів зо три треба. Але зробимо. Дощ ущухне — підем домовлятися, а коли ти з Костиком поїдеш, ми з Петром розгорнемо бурхливу діяльність. Ти надовго?
— На скільки треба! — вовком зиркнув Костик.
— Як ти витримуєш його, Петре! То кара божа, а не Костик. Отже, домовились? А тобі, Костику, писулька з видавництва прийшла. Ми з Вітькою не втримались і зазирнули. Можемо тебе привітати — йдеш на редагування. З тебе могорич за добру звістку.
Костя вхопив конверта і побіг з ним до вікна.
— Тепер нашому Кості будуть потрібні лише чорнила й папір. Вирветься нарешті з обіймів спрута музики.
— Іди до дідька!
— Він у нас дуже невихований, — пояснив Віктор. — І от маєш — поет. Основна наша драма, Петре, у тому, що Костик бажає, аби я писав музику до його віршів, а я — навпаки, щоб він писав вірші до моєї музики. Отак ми жити один без одного не можемо. Але відтепер все буде інакше...
— Хочеш лишити нас з Марією без шматка хліба? — засміявся Сергій.
— Чому? Будемо співати пісні на слова невідомих померлих поетів. Агов, Костю, засвіти нам своїм радісним личком, а то в хаті темно!
— Дощ ніколи не кінчиться, — сказала Марія, дивлячись у вікно.
Віктор:
«Дощ ніколи не кінчиться, — сказала Марія. — І ви мої полонені». Ми якось одразу перестали сміятися. Не потонемо, бо на горі, але звідси буде чути рев спіненого потоку, який ковтатиме каміння, зноситиме містки. Нас відріже від решти світу — і це буде символом завершення нашої артистичної діяльності. Ніхто за нас не згадає, так нам і треба, тільки шкода Марії. Вона ж ні в чому не винна: це ми заманили її сюди, у безлюддя.