— Вітька! — загорлав Костик. — Не говори з ним так! Він того не вартий. Він диха отрутою. То — єзуїт якийсь. Він і тобі задурить голову!
— Та ну вас, хлопці! — й собі розсердився Артур. — Я лише висловив свої погляди.
— Не кричи, Костю! Ти сам збираєшся знищити час і простір.
— А чому, чому я хочу його знищити, ти знаєш?!
Я зрозумів його і вже не озивався, доки не повернувся Сергій.
— Як там Марія? — спитав я.
— Спить.
Артур давно звик до самотності в своїй міській кооперативній квартирі з усіма вигодами. Він витягав ключ ще у ліфті, відчиняв двері, вмикав світло — і більше ніхто за нього це не робив. Колись, думав Артур, люди почнуть казитись у таких клітках і знову вийдуть на площі, щоб взяти участь у великому карнавалі.
Дивна річ, кожна людина в душі мріяла про вищі сили, здатні вплинути на цей недобрий світ, допомогти самотнім, заплутаним в тенетах умовностей і приписів. Мріяла і не підозрювала, що потойбічні сили є організацією, члени якої ще більш невільні у своїх вчинках, ніж люди. І одним не слід шукати захисту у других. Місце, де земля переходить у небо, лише ілюзія.
Вранці Марія всіх здивувала. Сергій мав лишатися, а Костя з Віктором їхати. Віктор уже давав останні настанови, коли Марія раптом сказала «ні».
— Що «ні»?
— Їдьте усі.
І додала тихше:
— Петро теж може їхати, коли хоче.
Треба було її рятувати, і Артур мовив:
— Я тільки-но приїхав.
— Проганяєш нас? — сказав Віктор. — Ну, що ж...
— Ой, не сердьтеся!
— Ми не сердимось, — заспокоїв її Сергій. — У мене цього тижня повно роботи. Та й обіцяв одному хлопцеві полагодити магнітофон. Приїду в п’ятницю. Їсти маєш, а Петро ходитиме до крамниці за хлібом. Хіба що електрика...
— Бог з нею, — відмахнулася Марія, — не буду ж я тут вічно жити.
— Ну звісно! Тебе й усіх нас чекає слава, юрби поклонників і таке інше.
— Може, я приїду в середу? — з притиском мовив Костя.
— Гадаю, не варто.
— Костик ревнивий, виявляється, — з іронією зауважив Віктор.
Марія розсердилась, аж заблищали очі:
— Що за натяки! Я вже не маленька, щоб мати няньок. Ви тільки те й робите, що пильнуєте кожен мій крок!
— Ходімо, хлопці, — сказав Сергій. — Запізнимося на автобус. Отже, домовились? У п’ятницю. До побачення!
— До побачення! — сказав Артур.
— Проводжати нас не треба. Мокро.
— Добре.
Артур і Марія дивились їм услід, аж доки не зникли з очей. Потім дівчина сіла на призьбі, склавши руки на колінах і опустивши голову.
— Якщо тобі стане нудно, поїдеш додому, — сказала вона. — І чим скоріше, тим краще. Я даремно тебе потурбувала. Мені найліпше самій, а ніхто цього не розуміє. Пізно хапатися за соломинку. Вибач...
— За що?
— За мої слова. І за те, що я не прийшла тобі на допомогу, коли ти її потребував.
— Ти мене врятувала одного разу. І взагалі, кожна самотність рано чи пізно вривається. Завжди є людина, якій ти потрібний.
— Так, але справжня єдність неможлива. Чому є дзеркала, а цілковито близьких душ нема?
— Навіщо? Кожна жива істота — замкнута система. І ті системи можуть взаємодіяти, а не проникати одна в одну. Це суперечить природі...
А сам подумав, що міг би й збрехати. Однак Артур волів просто не говорити всієї правди.
— Як тобі хлопці?
— Хлопці? Хороші.
— Вони тебе нічим не образили?
— Та ні. Мене образити неможливо. Правда... Окрім Сергія, кожен з них має такий вираз обличчя, ніби щойно був свідком масової різні й дивом лишився живий. Звісно, я розумію, що у вас тяжкий хліб, але ти більше відповідаєш моєму уявленню про творчу особистість. Бо якась легка й людяна.
— Зі мною дуже легко посваритись.
— Я б не хотів цього.
— Хочеш, дам пораду, як зі мною ладнати?
— Як?
— Не чіпати моїх друзів і якомога менше говорити про мене.
— Оце й усе?
— Ні. Решту ти сам зрозумієш.
Марія пішла до хати і за хвилю повернулася, взута в гумові чобітки і запнута великою квітчастою хусткою.
— Ти куди?
— Поблукаю трохи.
— Зажди, я піду з тобою!
— Зразу видно, що ти мене не знаєш! — хмикнула вона і подалася стежкою до лісу.
Артур подумав, чи не піти йому слідом, але трава по дощі була зовсім мокра. Та й гори, вкриті лісами, відлякували його. Артур ніжився під вранішнім ласкавим сонцем і думав про всяку всячину. Як добре не йти на роботу, а ось так сидіти серед трав, дихати гірським повітрям і чекати повернення Марії, котрій раптом захотілося побути на самоті. Цілком природне бажання.