Все-таки приємно відчувати над собою контроль, зведений до абсолюту. Усі твої думки відомі, й тебе вчасно зупинять. У порівнянні з цим перлюстрація і підслуховування, такі популярні в політичних детективах, виглядають дитячими забавками. Прослуховування думок зробило б людське життя нестерпним, оскільки мало б наслідки моральні та юридичні. А можливо, перевершило б усі революції: люди перестали б прикидатися, лицемірити, вдавати з себе не тих, ким вони є насправді, бо все те вже не мало б сенсу.
Артур з усміхом згадував буття в личині Максиміліана. Який вій був тоді наївний у своєму донкіхотстві! Шукати еліксир молодості... Для кого? Розпусних красунь і бундючних аристократів, для котрих найліпша одежа — домовина в сімейному склепі? Чи для простого люду, що проклинає в тяжкій праці і той скупий відтинок часу, який вділила йому природа? Тисячі дурнів щось шукали у вісімнадцятому столітті, ставлячись до своїх пошуків не менш серйозно, ніж сучасний аспірант до розробки теми: «Чергування о, е з і в сучасній українській мові». Певна річ, цілі алхіміків та механіків були знадно благородніші:багатство, слава, заради яких можна продати душу чортові. Врешті-решт істина. Цілі мізерність, людям треба мало: зарплату професора, квартиру, машину, дачу, ліпший харч, відрядження за кордон. Оце і його це чекає: стереотип науковця. Боже, як низько може впасти людина, втративши потяг до вдосконалення свого духу... А він змушений перебувати в крихкій шкаралупі людського тіла, пізнавати процеси гниття душі, послуговуючись вбогим розумом гомо сапієнс.
Сердешна Марія, де вона зараз блукає?
Артур зайшов до хати. На столі серед чашок з-під кави повзали мухи. Скраєчку стояло невеличке дзеркало в білій оправі. Артур глянув у нього і злякався: він не побачив свого обличчя. То мав бути якийсь знак. Чоло вкрилося потом. Артур вхопив дзеркало, підніс до самих очей і зрозумів, що, мабуть, першого разу не подививсь як слід. Щоб заспокоїтися, взявся мити чашки. Витер стіл. Посуд поклав на полиці, туди ж увіпхнув цукор і банку з кавою. Все.
На схилах гір димів туман. Цікаво, чи будуть ввечері зірки? Краще не думай про них, Артуре. З роками ти все менше згадуватимеш про небо і не помітиш, як прийде смерть. І за нею — смуга нового перевтілення. Ти існуватимеш, а ті, в кого зараз блискучі очі, гладенька шкіра, легка хода, давно зітліють у землі...
Коли настав вечір, Марія з Артуром сиділи біля печі, де сонно потріскували дрова. Артур казав:
— Мені не віриться, що ми разом. Ця тиша, гори, хатина... Наче я і ти опинилися десь поза часом...
І т. д. Він говорив Марії те, що відчував насправді, бо перебував поза часовими епохами і їхня зустріч могла відбуватись і в Давній Греції, і в Швейцарії XVIII століття, і навіть на Гуцульщині кінця XX.
Та Марія не вміла роздмухувати жар, що тлів у серці Артура, тобто Петра. Тішилася перемогою, яку здобула, відправивши хлопців звідси. Вони бозна-що подумали. Хай вважають її легковажною. Це навіть приємно. Вчора їй захотілося лишитись з Петром удвох, а коли здійснилося це бажання, Марію наче скував лід. Їй досить було просто бачити Петра коло себе.
Вони побажали одне одному доброї ночі й пішли спати. Марія геть втомилась. Думала, що відразу засне, але натомість у ліжку її почало трусити. З печі відсвічувало червоним. Марія закуталась у ковдру з головою. Таке траплялося й раніше. Карпатські ночі дуже холодні.
Петро, напевно, уже спить. Треба їй спати, щоб завтра не хилитатись од вітру. Господи, якби тільки не та безнадійна чорнота і страшенна, нездоланна тиша довкола... Їй зробилося моторошно від думки про те, як грудки землі вдарять об її домовину, а потім звідусіль наповзуть черви. Але ж вона змирилася з цим! Старою бути погано. Вона б не витримала сивою і кволою. Це гірше за смерть. І слава богу, що помре молодою. Все життя прагнеш чогось, мучишся. Але ж як сказано в Епікура: на цьому світі ми страждаємо, зате після смерті не буде нічого. Навіть темряви, навіть тиші, навіть порожнечі.
...Я ще зовсім мала: років п’ять, не більше. У неділю мама дозволяє мені погуляти коло хати. Одягає у біле шовкове пляттячко з вишитою на грудях полуничкою, білі шкарпетки й білі сандалики, каже, що я у неї красуня, цілує — і я біжу. Але на подвір’ї розгублююсь: куди? Чи бігти до руж, що вже відцвітають, чи до черешні, на якій ще зелені ягоди, чи до паркана? Але вибираю кота. Набавившись ним вдосталь, іду до гойдалки, на якій колишуся цілими днями разом з сусідськими дітлахами. Зараз ще нікого нема. Заплющую очі, відштовхуюсь і злітаю. Гойдалка зі свистом розтинає повітря, я зливаюся з нею, ритмічно рухаюсь. Несподівано для себе починаю співати з заплющеними очима, не помічаючи, що мотузки відриваються від перекладини і я лечу хтозна-куди. Ритм зникає, і я отямлююсь. Сиджу на якомусь високому мурі, а внизу сад з невеликими деревцями, обвішаними дзвониками. А на тих деревцях повсідалися великі птахи, схожі на пав, тільки з жіночими обличчями. Їхнє пір'я грає всіма барвами, а білі лиця з чорними дугами брів і яскраво-червоними губами — спокійні та незворушні. Я бачу, як в глибині саду з’являється чоловік у темній одежі з блискучими гудзиками, дуже страшний. Іде він повільно, тільки лисина блищить проти сонця. Наближається до птахів, котрі не помічають ні мене, ні його, виймає сховану в складках одежі рушницю й стріляє. Один за одним без крику і стогону спадають птахи з дерев, забарвлюючи кров’ю траву, а дзвоники б’ють на сполох.