— Не реви, мама побачить.
— Хай бачить, — схлипнула жінка. — Я думала, підемо нині колядувати. Ми ще з тобою ніколи не ходили...
Не договорила, бо вже повернулася мама з повним паруючим горнятком.
— Бігме, ти як дитина, — полегшено зітхнув чоловік, і вперше за день очі його полагіднішали. — На другі свята підемо. Я ввечері повернуся по тебе й Ігорка. Ну все, мамо, дякую вам за гостину. Шкода, але мушу їхати, бо завтра в першу зміну.
— Овва, ти хіба не міг відпроситися?
— Не міг.
— Хай їде, мамо. Нині всі б хотіли відпроситися.
Чоловік зібрався. Вона й не ворухнулася, коли виходив. Сиділа за столом, заставленим наїдками, і думала про те, що колись без крику й плачу візьме Ігорка і приїде сюди назовсім.
— Добре вдома... — не втрималася, зітхнула.
— Слухай, доньцю, у твого часом коханки нема? Чого це його вирвало проти ночі до міста?
— Нема! Не може такого бути.
— Та чи не може? Всі вони однакові. Твій татунцьо до сивого чуба дожив, а гуляв. Ти тільки скажи, я тій суці очі видеру...
— Йой, дай мені спокій.
— Люди все бачать, а ти пустила хлопа на довгий шнурок, аби робив нам встид на все село.
— Мамо, я нічого не знаю і знати не хочу.
— То терпи, як я терпіла. А що з того маю? Ти так само нещасна...
— Неправда! — відрізала дочка. — Нема в нього коханки. Інакше я б давно його лишила.
Вона позбирала брудні тарілки і понесла їх мити. А потім лягла спати.
«Нещасна, нещасна...» — тремтіла вона в холодній постелі, але чогось здавалося, ніби не з нею діється таке страшне. Уявлялося, мов сидить після весілля за столом і розмовляє з чоловіком, дивлячись йому в очі. І вони не можуть наговоритися.
Знадвору було чути голоси колядників. Ігорчик підросте, і вони будуть обоє колядувати.
Жінка задрімала, коли рипнули двері.
— Ти спиш? — спитав чоловік, якийсь незвично великий у темряві, ніби ведмідь. — Автобуса не було. Поїду завтра першою ходкою.
Голос у нього був зовсім як колись. А жінка засинала і не чула, що він говорив далі, бо була вже не в цьому світі, де всі нещасні, а в якомусь іншому, чистому, незмінному і вічному.
Бабина смерть
Баба лежала під кожухом на постелі чорній, як земля, і вперто мовчала.
— Бабо, чуєте, — ледь не плакала молода фельдшерка, — там вам буде добре. І тепло, і їсти три рази в день будуть давати. Дайте я вас обстрижу, бо з вошами в лікарню не пустять. Машина чекає.
У хаті було зимно й неймовірно брудно. Підлогу вкривав грубий шар сміття.
— Бабо, чуєте, — просила дівчина, якій все це видавалося лихим сном. — Ви ж тут вмрете з голоду й холоду. У вас же нікого на світі нема. Син знати не хоче. Давали телеграму, а він і не думає приїжджати. Сусідам нема коли за вами дивитися.
— Ая, ая, — підтакнула сусідка. — Послухайте дівчину, бо по вас уже хробаки лазять.
— Чому ви не дали знати раніше? — тупнула ногою фельдшерка. — Ми б давно її забрали. Маєте під боком стару хвору людину, хіба тяжко було сказати голові сільради?!
— Диви, яка мудра знайшлася! Син восени був. Ми йому казали: «А що, як мама вмре?» А він: «То сільрада поховає». Коли в нього серця нема, то в нас має бути? Якби не сусіди, баба вже давно б околіла. Я вже негодна на друге село до сільради ходити. Що не хата, то по одній бабі. Ще трохи, та й півсела буде на цвинтарі.
Фельдшерка почервоніла:
— Вибачте, я від нервів. Просіть ви, може, вона хоч вас послухає...
— Чи ви, Мариню, така пані, аби вас просити? Встидайтеся. У лікарні тепленько, файненько, біла постіль... Бо, бігме, більше вам зупи не принесу!
— Що, не зібрали ще бабу? — грюкнув дверима голова сільради. — Не хоче?
— Не хоче... — похнюпилася фельдшерка.
— Бабо, — приступив до ліжка голова, червоний від морозу, — що ви собі думаєте? У Франції люди замерзають і ніхто їх в лікарню не бере. Вас ще й просити треба. Зараз міліцію приведу: візьмуть вас за ноги й руки і в машину.
— Та її спочатку обстригти треба.
— То стрижіть, я вам поможу.
— Ні, — озвалася тихо стара.
— Чуєте, бабо, людям дивно, що ви так на пси зійшли!
— Та вона вже від осені лежить. Питали, чи що болить. Казала — ні. Ні, то й ні. Один син вмер ще замолоду, а другий — п’яниця. Питаю: «Може, Мариню, вмирати зібрались?» Каже: «Ні». Ліпше вже вмерти, ніж в такому смороді та бруді жити.
Голова потягнув кожух, але баба міцно трималася за край.
— Ого! Та ми вас ще на ноги поставимо. Ходіть, Маріє Федорівно, сюди. Ось візьмемо ножиці...