— Чого ти чіпляєшся до дівчини? Вона вип’є... — м’яко сказав Вова.
Оля зірвалась і побігла до села. Нелька миттю її наздогнала і так шарпнула, що та мало не впала.
— Ходи до хлопців. Ти мене знаєш...
— Мама приїде, а мене нема.
— Плювала я на твою маму!
— Гаразд, — сказав Гриша, коли вони повернулися. — Скидай штани і кофту.
Оля заклякла на місці.
— Скидай, може, порозумнішаєш.
Вовка роззявив від несподіванки рота.
— Хочеш, щоб ми самі зняли?
Вовка пішов до мотоцикла.
— Ти куди?
— Поїду. Я до тюрми не хочу.
— Дурень! — закричала Нелька. — Боягуз!
Оля почала плакати. Лице її миттю почервоніло.
— Відведи її за сосни, — наказав Гриша. — Хай там скине шмаття. Що я, голої баби не бачив?
Він став збирати недоїдки з покривала.
Невдовзі Неля вернулася, тримаючи в руках кофту і джинси. Гриша сказав:
— Дай їй покривало, бо простудиться.
— Не дам. Воно казенне.
Неля загорнула речі в покривало.
— Що вона робить?
— Сіла й мовчить.
— Добре. То поїхали?
— Поїхали.
— Вона в міліцію не піде, не бійтесь, — швидко заговорила Неля. — Не піде, ні. Почекає, доки стемніє, і піде додому. У неї такого добра повна шафа.
Вони сіли на мотоцикли й поїхали заболоченою дорогою. Вовка озирнувся, але не побачив роздягненої Олі. Мабуть, вона зарилася в торішнє листя.
На шосе він ще раз озирнувся: джинси і кофта полетіли у рів з водою. Ця Нелька справді була ненормальна. А може, розумніша за них усіх.
Ольчина мати здалеку побачила, що вікна у хаті не світяться. Двері були замкнені. Жінка намацала під відром ключ. Кинула сумку і побігла, сама не знаючи куди. Дорога звідси вела до лісу. Але ж Оля ніколи туди не ходила! Вона боялася гадюк і вовків. Якось вони пішли по гриби і зустріли там страшного хлопа, зарослого й брудного. Він, правда, втік. Але дитина з того часу страхалася лісу.
Кров і піт вигаданого світу
За розширення траси поплатилися життям старі яблуні й зовсім молоденькі деревця; зрізали й величезний клен без жодної сухої гілочки, що восени струшував на асфальт листя дивовижної золотистої барви. Дорога тепер широка, аякже, — є де розминутися і машинам, і людям.
Молодий здоровий хлопець трохи самовпевнено вирушив раптом цією дорогою на мотоциклі. Викорчувані дерева, на яких дотлівали перші листочки, виставляли коріння пересипане жовтою глиною і піском. Сумне видовисько... Мотоцикл, як птах, летів по холодному вогкому асфальті. Ніхто не знав, що хлопець поїхав, та це мало його турбувало. Невідомо, скільки часу відбере в нього дорога, але треба було встати дуже рано, зі сходом сонця, як і належить справжньому лицареві, шукачеві.
(...Коли я прокинувся, то повернувся лицем до стіни, щоб не забути сон, який віднині вирішував мою долю. Сонячне світло тремтіло на килимку. Я молився, можливо, вперше в житті: не зрадь мені, пам’ять, хай я забуду власне ім’я (я вже його забув), хай я забуду все, що збирався зробити, тільки не допусти, щоб я втратив той дивовижний сон. Мені вдалося зберегти риси її обличчя, усмішку, якою вона мене зустріла, вікно, за котрим цвів дивовижний рожевий бузок, вузеньку стежку до воріт. Я б забув цей сон, якби її погляд не благав допомогти. Поволі зрозумів, що вона живе сама, як на острові, ще самотніша поруч з добрими поблажливими батьками, ніж я між своїх друзів. А острів той знаходиться серед пустелі. Однак не від самотності просила вона порятунку, а від небезпеки, що їй загрожує).
Вона приснилась йому мертвою, з перерізаними жилами на худенькій руці, з заплющеними очима на білому, як папір, личку. Так не буває в нашому, а лише у вигаданому світі, де справжні тільки почуття.
Так не буває в цьому одноманітному довгому житі, а лише у вигаданому світі, кров і піт якого — почуття, здатні перетворити реальність у неможливість.
Літо палюче. У загальному вагоні смердить потом — твоїм і чужим. З тих пір, як покинув дім, ти встиг обдертися, забруднитися, пропити і проїсти гроші, видані на дорогу батьками. Ніч у поїзді — і ти там, куди збирався ціле життя. Але протинявся по електричках, вокзалах і друзях ще багато днів і ночей, все відтягуючи зустріч. Прибився до неї увечері. «У нас все є, — сказала вона, сяючи очима, — і ліс, і річка, і гори, і полонини».
Того першого вечора він навіть не поцілував її. Почувався незвично у просторій сільській хаті, в оцій кімнаті з великим люстром, книжками, квітами і всіляким, як казали в минулому столітті, поетичним дріб’язком. Швидко заснув, втомлений і не дуже щасливий.