Орфей мовчить. Мавпа теж не обзивається.
— Ска-а... — починає він нарешті.
— Чорний хід, — обриває його мавпа.
— Та я...
— Хіба не ясно сказано? Чорний хід!
Орфей блукає темними закутками. Тут повно баків з покидьками, на яких сидять коти. Орфей здуру питає їх, де чорний хід. Коти мовчать. Він блукає ще, поки не натрапляє на обідрані, наглухо замкнені двері під блідо-голубою лампою. Він стукає. Згори долинає якийсь крик чи то плач, Орфей знаходить кнопку дзвінка й тисне. Може бути, що дзвінок не працює. Тоді треба -вертатися додому, що його не дуже й засмучує.
Нарешті скрипить засув і на порозі з’являється пес при краватці.
— Чого вам треба?
— Я до Івана Михайловича... Музикант...
— То заходь.
Всередині тепло й гамірно. Пахне кухнею.
— Михайловичу! — гукаєпсяюха. — Тут чувак до тебе. Каже, що грайко...
— Оброби і пошли до мене на сьомий! — наказує басовитий голос десь із глибини коридора.
— Буде виконано! — гаркнув пес і до Орфея: — Пішли на кухню.
В кухні, величезній і білій, було повно чорних круків. Одні навстоячки пили каву й курили, другі щось жували, а треті ставили на підноси тарілки з їжею. Усі вони жваво гомоніли між собою. Від смачних пахощів Орфея аж замлоїло.
— Гей, Міша! — звернувся пес до середніх розмірів білого ведмедя. — Дай похавати цьому грайкові!
І штовхнув Орфея межи плечі.
Круки зацікавлено зиркнули на Орфея, й один процідив:
— Ходять тут всякі!
— Нічого, хлопче, — добродушно проревів ведмідь. — Ти нас не об’їси.
І вивалив перед ним пів печеної курки, купу салату олів’є і кілька свіжих помідорів...
— Гамай!
Орфей сів за довгий кухонний стіл, оббитий бляхою, і замислився.
— Ага, — згадав ведмідь і поставив півпляшки «Столичної». — Гляди, не впийся...
З горілкою їжа так-сяк пішла, а на круків, що стиха підсміювалися над ним, Орфей просто не звертав уваги. Потім вони з псом поїхали ліфтом на поверх вище, де в порожньому коридорі чути було дзюркіт води і вже знайомий Орфеєві стогін.
— Хто там кричить? — спитав Орфей, зіщулившись.
— Дідько його знає, — посміхнувся пес. — Тут усяке буває. Лізь під душ. Дурню, спершу роздягнися!
Душова була класна: чистенька, світла, із справними нікельованими кранами. Орфей аж мурчав від утіхи, вихиляючись під гаряченьким струменем.
— Закінчуй! — постукав у двері пес.
Орфей вийшов, обгорнувши стегна рушником, бо вся його одіж кудись щезла. Зненацька його знудило: шлунок не витримав розкішної вечері.
— Тьху! — сплюнув пес. — Ти що, дистрофік? Повертайся і вмий писок.
Потім повів Орфея до якоїсь кімнати.
— Одягайся.
— А де мій костюм? — поцікавився Орфей.
— Віддамо потім.
Орфей аж присвиснув, побачивши одежину, яку він мав на себе натягти. Потім йому стало цікаво, як вона буде на ньому виглядати. У кімнату прослизнув щур і запищав:
— Нічого не чіпати! — та й вискочив, хряснувши дверима.
Орфей сів так, щоб не дивитися на себе в дзеркало, його ще нудило і боліла голова. Та ось прийшли дві гарненькі дівчини в білих халатиках, і все в них на місці, крім, здається, білизни. Орфей не на жарт стривожився.
— Вам чого тут треба? — спитав він.
Дівчата перезирнулися, й одна з них покрутила пальцем біля скроні:
— Ти що, ненормальний? Чи вперше тут?..
— Я хочу вийти звідси.
— А куди?
— Хоч би й до лісу, там не так страшно.
— А що таке ліс?
— То місце, де багато дерев і ніхто до тебе не чіпляється.
— У нас теж багато дерев. На дванадцятому поверсі.
— То не ліс.
— Ти ж там не був!
— Досить! — схаменулася старша дівчина. — Треба одягати тебе.
— Ні, я сам!
— Якщо ти з того світу, мусиш слухатися.
— А ви хіба з іншого?
— Ми — з нашого. Ми тут народились.
— Он як, — здивовано мовив Орфей. — Але мені соромно. Я голий.
— А ти познайомся з нами ближче, тоді не буде соромно!
— Я — музикант.
— Я — Алегорія, — сказала молодша. — А вона — Фантазія.
— Дуже приємно. Ми, здається, десь зустрічалися?
Алегорія зняла зі столу білу широку сорочку з короткими рукавами, так накрохмалену, що вона подряпала Орфеєві шию. Слава богу, сорочка діставала нижче колін, й Орфеєві стало легше. Фантазія начепила на нього сріблястий пояс з вкрапленими синіми камінцями. Потім наказали сісти. Дівчата взували його в сандалії на дерев’яній підошві з довгими ремінцями, якими туго затягли литки. Алегорія насунула йому на голову жовтий кучерявий парик, а чоло пов’язала чорною стрічкою. Фантазія наостанок кинула Орфеєві на плечі золотисту з чорними плямами шкуру.