А далі свисне коника-стрибунця, прибіжить той з лугу, поцілує син маму — і гайда світ за очі!
Маленький такий, непомітний: але ж то не метелик, а просто чоловічок завбільшки з метелика. Немає в нього крил ні барвистих, ні білих, ні чорних, ні навіть сірих. Нема й не було ніколи. Не вродився з крильми, хоч плач. Люди — ті великі, їх до землі тягне все, що вони там нажили. Куди їм ті крила? Та і як полетять: жінка буде лаятись, діти перелякаються, треба переляк відливати.
Ото сяде чоловічок завбільшки з метелика на коника-стрибунця і помчить по траві зеленій, по чорному полю без кінця-краю. Коника звати Буйний, а чоловічка — ніяк. Мати кличе його «синку», а коник вміє тільки цвіркотати.
Гей, як то добре, коли вітерець повіває, сонечко світить! Дощ поллється — можна під листок подорожника сховатись. А ніч настане — схилить чоловічок завбільшки з метелика голову на сідельце, вкриється материною чорною в синіх і червоних квітках хусткою — та й лежить собі тихенько. Не одразу й засне, коли зоряно. Знайде свою зіроньку, одну-єдину й таку далеку, що аж плакати хочеться, дивиться на неї, а там і жайворонок озветься.
Ніби хтось йому наврочив. Скільки мати просила:
«Не їдь, розтопчуть, не дай боже!»
А він посміхнеться й промовчить, та якось вранці тихо скаже, відвіши очі:
«Мамо, щось давно я пиріжків з калиною не куштував...»
Старенька так і сплесне руками:
«Ой, горенько моє, у людей діти як діти, а мій вічний волоцюга!»
Пече пиріжки, сльози витирає:
«А як війна? А як бомбу на тебе скинуть атомну?»
«Як всі, так і ми, — відкаже їй. — Та й гляньте, мамо, яке небо чисте — ні хмариночки».
«А як хто роздавить? Чи машиною переїде? Ти ж у мене, хоч і хороший, але непримітненький...»
«Все одно піду. То в мені зоряна вода говорить».
«Яка ж то зоряна вода, синочку мій біднесенький?»
Він їй розповість:
«Ночував я одного разу в полі. Повечеряв, а горнятко полив’яне забув сховати. Ніч була зоряна-зоряна, а як роса впала, то і в горнятку трошки було. Вранці спрагло мені стало й випив...»
«Може, тебе до ворожки повести? Бо за тими мандрами без жінки лишишся. Хто ж тобі їсти зварить, хто ж тобі сорочку випере, як я помру?»
А ще давно було таке. Каже мати:
«Бачиш оту стежечку вузеньку? Ото йди нею, йди, доки не побачиш хатку, над якою димок в’ється. Може, чим зарадять тобі сім ящірок-сестричок, а коника-стрибунця не бери, сам мусиш іти».
Нічого не сказав чоловічок завбільшки з метелика, тільки зітхнув сумно. Не взяв із собою Буйного, пішов сам-самісінький стежкою. І нікого не було довкола, тільки бджоли літали між кульбабами, а зверху сонце лузало золоте насіння.
Ішов він, ішов, коли бачить горбок, а на ньому кульбаба. «Ану, — думає, — підійду ближче».
Підійшов і каже:
«Добрий день!»
«Добрий день, метелику без крил...»
«Та я не метелик, а тільки завбільшки з метелика», — відповів чоловічок.
«А-а... — мовила кульбаба. — Та мені від того не ліпше. Не можу більше бути сама. Навіть бджоли сюди не долітають. Скільки того віку квіточки, а й то не дають прожити! Хоч би вже швидше вмерти».
Зажурився чоловічок.
«Я теж сам, квітко, але не хочу вмирати. Боюсь, що там буде темно й холодно, як у погребі, а на груди давитиме земля. Та й мами шкода...»
«Як це сонце немилосердно пече! Я ось-ось зів’яну...»
«Яка ти гарна! — сказав чоловік завбільшки з метелика. — Дуже гарна і дуже мила. Там, у долині, багато квітів, але ти одна схожа на сонечко. Хочеш, я лишуся з тобою?»
«Хочу! — зраділа квітка. — Ти такий добрий і розсудливий. Може, ти знаєш, що буде потім зі мною?»
«Коли потім?»
«Ну, потім! Я весь час міняюсь і не знаю, добре це чи зле? Я лише вранці прокинулась. А ти коли прокинувся?»
«Сьогодні вранці», — трохи здивувався чоловік завбільшки з метелика.
«Ну, тоді ти теж не знаєш... Доведеться нам обом чекати, що буде потім».
«Так, — згодився він. — Тільки я мушу йти, мене мати послали. Але я скоро вернусь... Ти трохи почекай, добре?»
«Ох, — зітхнула квітка, — я все життя чекаю... Але йди, раз тебе мати посилає».
«Я швиденької»
...Ой, куди ж тая стежечка приведе? Половина дня сонячна, половина дощова. Біжить стежка аж до тієї хатинки, над якою димок в’ється. Живе там сім ящірок-сестричок, — зеленіших за траву весняну. Прядуть вони димок срібний, прядуть золотий. Дай їм, боже, теплого літа, щоб той димок вився, не переставав!