Допоможи, боже, в хату зайти, добридень сказати, щоб мені теж добридень сказали, пораду дали. Чи йти до лісу темного, чи на піч теплу, чи танцювати, чи пропадати...
Візьми, дитино, пір’ячко біле, що качечка згубила, та за пазуху сховай, щоб не відібрали. А як річку побачиш, пусти за водою пір’ячко теє, і куди воно припливе, там вмийся, і вся печаль твоя мине...
Біг чоловічок берегом, втомився. Не може ніяк наздогнати пір’ячко, плутається в густій траві. А вже й смеркає. Змок бідний — весь у росі холодній. Сплять дерева, очерет. Тільки річка не спить і чоловічок завбільшки з метелика. Нема вже в нього сили ні крапелиночки. Впав на землю, заплакав. Страшно самому.
Але кульбабці ще страшніше. Нікуди ж вона не сховається.
Прокинувся рано-ранесенько. Дивиться, а його пір’їна нікуди не втекла: спинилася в очереті. Зрадів чоловічок, мерщій до води. Чує, й справді йому добре стало.
Довго він вертався додому, хоча здавалося, на крилах летів. Подякував сімом ящіркам-сестрицям — і до квітки. Коли прибіг — не впізнав. Із золотої вона стала сивою.
«От я вже й не сама... — прошепотіла квітка. — Довго ти блукав, хлопче. Зараз дмухне вітер, і розлетиться мій пух по білому світі, щоб впасти десь на землю. А коли я навесні прокинусь, навколо буде багато таких, як я. Це ж тільки одну весну я була сама, одну весну... Іди, бо не хочу, щоб ти бачив мене негарною».
«Ну, чому, чому? — стиснув кулаки чоловічок завбільшки з метелика. — Ну, чому?»
«Іди, я тебе дуже прошу...»
Поволі спускався він з пагорба. Не витримав, обернувся й побачив легку хмарку, котру гнав вітер. Одна пушинка впала йому на руку, і він розтулив долоню, щоб її сховати...
Гойдалася колиска з макової лушнини: рип-рип. Солодко в ній спалося чоловічкові завбільшки з метелика — поп’є молочка і знову заплющить сині очі. Стеля біла-біла, а піч розмальована пишними, квітами: півоніями, мальвами, ружами і ще такими, що їх і на світі немає. Між квітами сидять два півні — чорний та червоний. Дивляться один на одного. Під віконцем стіл, а на ньому рушником прикрита хлібина і глечик молока.
Як вечір настане, дитя сопе в колисці, кіт мурчить під лавою, а мати шурх-шурх веретеном. Довго не спить вона. Ніби й нема ніякої роботи, а пошукаєш — завжди знайдеться. Може, квасолю торішню полущити? Та ні, прокинеться мале... Може, піти в хлівець до кози? А як же малого лишити темної ночі, коли всяка мара ходить? Домовик нічого злого дитині не зробить, не раз і заколише, коли матері ніколи вгору глянути. Он вовтузиться в запічку, парить старі кості. Але ж є і такі нечисті, що тиняються ночами по чужих загатах, місяць з неба крадуть, туману напускають. Що їм, важко дитину зобидити? Недарма ж вона прив’язала до колиски червону стрічку, аби не зурочило синочка лихе око.
Сидить мати, пряде тонку нитку та й заспіває тихенько:
А воно ж, дитя малюсіньке, крізь сон і почує:
Не зрозуміє нічого, але на хвильку розплющить очі й побачить білу-білу стелю, як те полотно, з якого мати йому сорочки шиє. Поверне голівку і засміється: щось дуже гарне, червоне, синє, зелене... Рип-рип колиска. Кіт скосить жовте око з печі і перевернеться на другий бік, бо один вже відлежав.
А вранці — ясно, весело. Вже й дитя потрохи на ніжки спинається, щось белькоче, а що — то хіба одна мати розуміє. Винесе його надвір, під кущ чорнобривців, дасть в руки глиняного півника, а сама на городі картоплю підгортає.
Тільки й того щастя, що малий. Нічим не журиться. «Що з нього буде? — думає мати. — Ні до школи його не візьмуть, ні на роботу. Хоч і добрий, і тямовитий. Але й зобидити можуть люди. Нас же осьо хіба двоє зосталося, та ще коза з котом. Як вмру, що з ним буде?»
А синок сидить на ряднині, дме з глиняного півника, аж личко почервоніло. Кинеться до нього мати, одбере півника, обцілує, а сама плаче-плаче:
«Нема у нас ні родоньку, ні родиноньки! Самі-самісінькі... Хто схоче штурхне, хто схоче приб’є".
Далі схаменеться, вмовкне і знову до роботи, доки про все не забуде.
Дарма що він завбільшки з метелика. Те, що великий не добачить, — чоловічок маленький помітить, роздивиться. Ходить по землі, кожну травиночку найбліднішу, кожну комашину найдрібнішу розгледить і обійде, щоб не зламати, не розтоптати, бо то живе. У листкові теж сік живий тече (він і те бачить), як же на нього наступити? Здається, навіть землі болить, коли на неї спересердя хтось плюне або крихту хліба у неї викине. Тільки сумно йому самому. Мати далеко від хати не пускала, щоб якої біди не вийшло. То він води принесе, хату підмете, квітки де треба підв’яже, а далі вилізе собі на височенного-превисоченного соняшника, сяде в саму середину і гойдається. Пелюстки жовті, аж очам боляче, а бджоли все до тієї серединки летять, бо мед звідти беруть. Такі кумедні: всі лапки в пилку і гудуть: «Брум-брум-м!»