Прилітають й оси. Їх чоловічок побоюється. Сидить тихо, щоб не вжалили. Оси інакше говорять: «Дзумм-дзумм!» Аж у вухах лящить від того дзумкання!
А джмелів він любить найбільше. Вони такі м’якенькі, товстенькі й дозволяють себе гладити.
Потім серединка потемніла й взялася зернятами. Соняшнику все важче повертатися за сонцем.
— Ми, мамо, знаєте, на кого схожі?
— На кого?
— На соняшника! Коли вранці встаємо, теж весь час на сонце дивимося — чи зійшло чисто, в обід — чи всю роботу встигнемо переробити, а ввечері — чи не червоне зайшло, щоб не знявся вітер...
Дуже не любив мух. Ніхто на них уваги не звертає, аби тільки в очі не лізли та в молоко не падали, а він добре бачив, які ті мухи ненажерні й брудні. Скрізь лишають сліди. Набридло чоловічкові за ними витирати. Каже:
— Чи є на світі така сила, щоб їх перемогла?
— Оно візьми лозину та повчи клятих...
Вирізав він лозину. Сів на лавці й чекає, доки котрась з них не сяде на чистесенький стіл. Тільки підняв лозину, а вона р-раз! — втекла. Воював з мухами до полудня. Вже геть зморився. Нарешті підстеріг одну стару, немічну — бац! — і нема мухи. Забив її на смерть. Підкрався, чи дише. Ні, не дише. Вибіг надвір, кричить:
— Мамо, я муху вбив!
— То й добре, синку! Викинь її на смітник.
Так і зробив. А коли вертався, раптом защеміло йому в грудях. Сонце на небі, пташки виспівують, так любо навколо, а муха нежива і вже ніколи цього не побачить, бо він її вбив.
А якщо його хтось вб’є чи просто захворіє і помре? Як лежати самому в темряві? Вночі хоч зірки світять, а смерть — то ж темінь чорна...
Незчувся, як за перелазом опинився. Пішов не знати куди. «От якби завтра я мав вмерти і про те тільки сьогодні дізнався. Що б я зробив? Спочатку виліз би на велике-превелике дерево, аж на самісінький вершечок і подивився, де кінчається річка і чи великий ліс, до якого мене мама не пускають. А потім ходив би, спиняючись перед кожною квіткою і травинкою, щоб їх запам’ятати...» Тут він не втримався і заплакав. Ліг собі у густій темній траві й невдовзі заснув. Приснилось йому, ніби лічить і ніяк не може полічити зернятка в со-
няшнику. А тут ще й дощ почався, липкий і холодний. Чоловік аж угруз в тій липучій воді, геть закляк від холоду. Прокинувся: голова болить, руки-ноги заніміли. Так-сяк устав, подався додому. І вечеряти не міг. А потім жар в нього почався. Лежить, а над ним мовби не біла стеля, а небо жарке липневе. І сиплеться сніг. Він дивується, чого той сніг не холодний і навіть не теплий, а такий, як попіл. Вже стільки насипало, що давить на груди. А мама чогось не змітає попелу-снігу. Де ж вона поділася? Він кличе її, але натомість з’являється щось кудлате з очима, як дві жарини, вмощується в ногах і зовсім не страшно, навпаки, жалісливо дивиться, а потім ще й каже:
— Чого ти, молодице, там длубаєшся? Дай йому швидше молока з медом та маслом. Та пошепчи, як тебе вчив.
«Ага, та це ж домовик!» — згадав чоловічок.
— Сама знаю, що мені робити! — а потім вже м’якше: — Нащо ж йому шептати? Кажуть, забобони ото все. Порошків би дати чи уколів...
— Не гніви бога, молодице! — розвеселився домовик.. — Я вже стільки на світі прожив — ого-го, і ще не бачив, аби хто вмер від шептання. Не хочеш, сам пошепчу. Я ж не звір, щоб дивитись, як твоя дитина мучиться...
— Та добре вже, добре... — схлипує мати.
— Не реви, молодице, а кидай швидше зілля у піч: м’яту, ромашку та звіробій. І вскуби з кота трошки шерсті. Дай сюди!
Чоловічок ще бачить, як домовик надуває щоки, а далі світ йому темніє, ніби мама гніт в лампі прикрутила. Чує шепіт, а нічого не розуміє, хіба вхоплює окремі слова. І страшні такі: біда, лихо, горенько. А ще — яри, болота, пустелі... Чоловічок хоче попросити, щоб не говорили такого. Ось він видужає, встане, осідлає Буйного, і втечуть вони від поганих слів. Ті будуть доганяти їх на чорних конях, але коні в них важкі, неповороткі. А чоловічок з Буйним легенькі, знімуться в повітря і полетять...
І вітер, що їх підхопить, пахнутиме м’ятою, любистком і всім зіллям, котре росте під хатою та при дорозі.
Замрячило надворі, але дощ такий чистий, світлий. Тихо собі падає, хіба зрідка тепла крапля дзенькне об підвіконня. Тремтить осіннє листя. А чоловічок завбільшки з метелика повернувся з мандрів, сів за стіл, схилив голову на руки, журиться чогось... Допоміг матері знести картоплю в погреб, наквасити капусти — чи ж мало роботи восени! Пахне яблуками, грибами, теплим димом. З вікна видно далеко-далеко — і порожнє поле, і прозорий ліс, і широку дорогу...