На світі мене немає. Існує лише ліс, обрій. Цупко тримається землі найтонший корінчик, тож найлегшу квітку не підхопить вітер, не понесе з собою. Тільки пригорне на мить та й відпустить.
На світі мене немає. Існують очі у квітів, голос у листя, руки у дерев.
Мене нема. Тільки пісня матері, шепіт біля колиски, червоний і чорний півні, котрі не спускали з нас очей...
Я тебе ніколи не забуду, квітко. Ось я виходжу поночі з хати, простую на пагорбок, де ти ростеш. Білий пух летить до мене. Як його багато! Коли він проросте, вся земля стане золотою, і ти, бідна маленька кульбабко, не будеш більше самотньою.
Ні, мені зовсім не холодно. Тільки біло й чорно навкруги. Але це ж ніч. І зовсім не страшно. У руці в мене шабля з стручка. Я йтиму крізь ніч до того пагорбка. Сяду на нього та буду чекати.
Ось прокидається сонце, виходить на небо. Квітка розплющує очі й питає:
— Ти довго чекаєш?
Я хитаю головою:
— Ні.
Вона посміхається і вся відкривається заспаній бджолі, котра прагне швидше зануритись у пахучу золоту середину...
Про автора
Галина Василівна Пагутяк народилася 26 липня 1958 року в селі Залокоті на Львівщині. Закінчила філологічний факультет Київського університету. Працювала в колгоспі, на заводі, вчителем української мови та літератури, науковим співробітником Дрогобицького краєзнавчого музею. Авторка книжок «Діти» /1982/, «Господар» /1986/. Лауреат обласної комсомольської премії ім. О. Бойченка. Член Спілки письменників СРСР.