Він спробував пригадати, як ставився тоді до Лоррейн. Вона вабила його. Гелен помічала це, але мовчки терпіла. Вчора в ресторані Лоррейн видалась йому підтоптаною й вульгарною. Він зовсім не хотів зустрічатися з нею і подумки подякував Аліксові за те, що той сам переслав йому листа, не назвавши Лоррейн його готелю. Як приємно було після цього листа знов повернутися до думок про Онорію, про недільні прогулянки з нею, про те, як він весело вітатиме її вранці й лягатиме спати, знаючи, що вона поряд, за стіною, дихає одним з ним нічним повітрям...
О п'ятій він зупинив таксі й по дорозі накупив подарунків для всіх чотирьох Пітерсів - симпатичну ляльку й коробку з олов'яними солдатиками для дітей, квіти для Меріон, півдюжини великих лляних хустин для Лінкольна.
Вже з порога він зрозумів, що Меріон примирилася з тим, що має статися. Вона привіталася так, як вітаються з родичем - хай заблудлою вівцею, але все-таки родичем, а не зловорожим чужинцем. Онорії вже сказали, що вона поїде з батьком, і йому приємно було дивитись, як тактовно дитина поводиться, нічим не виказуючи радості, що переповнювала її. Аж коли він посадив її собі на коліна, вона прошепотіла йому на вухо кілька щасливих слів і спитала: «Коли?» - а тоді вислизнула з його рук і побігла гратися з дітьми.
На кілька хвилин вони з Меріон лишилися самі у вітальні, і, раптом зважившись, він сказав:
- Родинні свари - страшна річ. Вони не улягають ніяким правилам. І їх не порівняєш з раною чи болем - скоріше, вони - мов тріщини на шкірі, які не загоюються, бо просто бракує живої тканини. Я б дуже хотів, щоб ми забули про наші незлагоди.
- Деякі незлагоди важко забуваються,- відповіла Меріон.- Тут одне з двох: або ти довіряєш людині, або ні.
На це він відповіді не мав, і вона, помовчавши, спитала:
- Коли ти хочеш забрати її?
- Як тільки підшукаю гувернантку. Якщо вдасться, то післязавтра.
- Це неможливо. Я не встигну приготувати її речі. Раніш як у суботу не вийде.
Він покірно згодився. Лінкольн повернувся до вітальні й запропонував йому випити.
- Що ж, чарку віскі можна,- відповів Чарлі.- Мою сьогоднішню порцію.
У вітальні було тепло - якось по-родинному тепло й затишно. Діти почували себе добре в цьому гнізді й не знали під крильцем у батьків ні тривог, ні страху. А батьки невтомно піклувалися про них, надаючи найменшому їхньому бажанню куди більшої ваги, ніж візитові Чарлі. Проти ложки мікстури, призначеної для дитини, всі його чвари з Меріон блідли й відходили на задній план. Ні, про Пітерсів не можна було сказати, що вони нудні й нецікаві люди; просто їм скрутно жилося, не було коли й голови підвести. Треба допомогти Лінкольнові знайти кращу роботу, поки цей банк не засмоктав його зовсім, подумав Чарлі.
У передпокої задеренчав дзвоник. Покоївка пройшла через вітальню й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес.
Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів - як вони пронюхали адресу Пітерсів?
- Ай-я-яй! - грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен.- Ай-я-яй!
І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі.
Поволі скипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив:
- Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас.
Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері.
- На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини.
Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула:
- Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику.
Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі:
- Ходім обідати. Твої родичі не образяться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.
- Я не можу,- гостро відповів Чарлі.- Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.