Повернувшись, Ґордон побачив мудрі жовті очі Коркханна.
— Я вже говорив про це Ліанні, — сказав він.
— І як і раніше переконані, що Х’харнам не вдасться витягти з вашої свідомості жодних відомостей про Руйнівника?
— Здається, я пояснив все досить чітко. Я знаю, як він виглядає, як встановити його на кораблі та як врівноважити стрілки перед включенням… Але це все. Я поняття не маю, яким чином він працює. Чому ви знову питаєте?
— Тому що, незважаючи на всю мою до вас прихильність, — відповів Коркханн, нітрохи не збентежений запалом співрозмовника, — обов’язок велить мені зруйнувати ваш мозок перш, ніж їм скористаються Х’харни.
— Розумію, — сказав, помовчавши, Ґордон.
І подумав:
«Мабуть, підозра, що я занадто багато знаю, буде переслідувати мене до самої смерті. Судячи з усього, не такої вже й далекої».
— Ходімо у сад, — запропонував Коркханн. — Тут нам нічого робити. Ви ж і так уявляєте собі ситуацію.
Настала ніч. Але у парку, як і у всій столиці, панувало гарячкове пожвавлення. Доріжками, під важкими поглядами кам’яних королів Фомальгаута, снували машини і люди. Встановлені всюди ракетні батареї вносили дисгармонію у акуратний малюнок алей…
Звідкись з’явився Шорр Кан, і Ґордон запитав про Хелл Беррела.
— Він на зв’язку з Трооном. Ваш барвистий опис майбутнього десанту Нарата добряче його налякав.
— Думки про це страшать нас усіх, — заперечив Ґордон.
— Крім Шорр Кана, — уточнив Коркханн, уважно подивившись на колишнього диктатора. — Він не боїться ні Бога, ні диявола. Ні людей, зрозуміло… Вибачте за цей маленький зондаж, але я…
Шорр Кан нетерплячим жестом перервав його вибачення і повернувся до Ґордона.
— Я думав, що мої скромні військові таланти — погодьтеся, адже я ледь не завоював Галактику, — хоч трохи тут знадобляться. Але цей Абро не бажає мене слухати. Тому зараз, у такий критичний момент, я хочу вас запевнити, що не відійду більше від вас ні на крок.
— Тільки не наступайте на мою тінь, — відгукнувся Ґордон. — У мене від цього алергія.
Шорр Кан посміхнувся:
— Ви, як завжди, у формі. Але не бійтеся — просто я не хочу, щоб мене повісили.
У-у-у-у-ух-бум!!!
Свист повітря заглушив слова Шорр Кана. Загриміли нові вибухи — спочатку порівняно рідкісні, потім все частіше і частіше. У небо над містом злетіли три зірочки.
— Ракети, — ухитрився вставити у паузу між вибухами Шорр Кан, — Якщо вони вже у межах досяжності наших ракет, скоро тут буде зовсім гаряче.
Ракети злітали одна за одною, перекреслюючи небо у всіх напрямках своїми інверсійними слідами. Зі сторони міста долинув протяжний багатоголосий крик. Коркханн витягнув руку, вказуючи на червоне розпечене тіло, схоже на болід, яке за пологою дугою падало на Хатхір. Це був зореліт. Колір його тут же став яскраво білим, і він вибухнув, розлетівшись хмарою вогненних уламків.
— Один готовий, — прокоментував Шорр Кан, — Занадто швидкий вхід у атмосферу. Ймовірно, не впоралися з керуванням. Палаюча купа уламків з жахливим гуркотом звалилася біля міської межі. Земля здригнулася, вдарила повітряна хвиля. Ґордон і його товариші насилу втрималися на ногах.
— Зовсім поруч, — сказав ІІІорр Кан. — Вони могли б, на мою думку, вибирати місце для падіння і подалі.
— Дивіться! — Вигукнув Ґордон. — Ще один!
Цей корабель, здавалося, послухався ІІІорр Кана і впав за місто. Звук вибуху було ледве чутно.
— Вже краще, — із задоволенням сказав колишній диктатор. — Продовжуйте так і далі. Але якщо хоча б один з них впаде на місто…
Він не договорив. У цьому не було потреби. Всі і так розуміли, чим загрожує таке падіння. Ґордон був повністю згоден з ІІІорр Каном. З міста долинув новий багатоголосий крик.
— Що там ще? — Запитав Ґордон.
— Вслухайтеся, — відповів Коркханн. — Це не тільки крик, але і овація.
Шум натовпу швидко наближався, і незабаром юрба заповнила Алею Стародавніх Володарів. Посеред неї повільно рухався екіпаж, у якому сиділа Ліан. Натовп надривався у радісних криках, принцеса ж вітала співгромадян з таким спокоєм, ніби це була звичайна мирна демонстрація.
Колись Ґордон відчував себе приниженим її королівським статусом і вимогами етикету, яких треба було дотримуватися. Тепер же дивився ніби з іншого боку, і серце його наповнила хвиля гордості. Ліанна піднімалася по сходах величною і одночасно граціозною ходою. Вона попрощалася з натовпом величним помахом руки, і жест цей, здавалося, говорив:
«Мертві або живі — ми разом, бо ми — це Фомальгаут».