Війна… Не «АТО», як повторювали диктори новин та речники міністерства оборони, а справжня війна. Щодня з екранів телевізорів лилися невтішні новини з фронту, гинули хлопці, і в Сєвєродонецьку було добре чути вибухи на лінії розмежування неподалік від міста. Десь там боронив спокій мирного населення друг Геника Марк, тож хлопець, як тільки більш-менш одужав, вирішив, що його місце там, де повинен бути кожен свідомий громадянин країни. Рішення піти на війну Геннадій прийняв самостійно, ні з ким не радячись. Він добре розумів, що його не відправлять на фронт через військкомат за станом здоров’я, та й не попадали під призов мешканці Луганщини, тому Гена телефонував Марку і просив допомоги. Врешті-решт, друг подзвонив і повідомив, що командир готовий провести з ним навчання на місці. Не гаючи часу, Геннадій повишкрібав з усіх заначок та карток залишки грошей, нашвидкуруч покидав у наплічник речі першої необхідності, купив квиток на автобус і лише тоді про все розповів Улянці.
— Ти прийдеш на автовокзал мене проводжати? — спитав юнак, коли, здавалося, дівчина швидко погодилася не їхати разом з ним на фронт.
— Ні, не прийду, — тихо, але впевнено відповіла Уля.
— Чому?! — Він був неабияк здивований.
Уляна відвела погляд.
— Не люблю проводжати, — мовила, — забагато суму. Краще я приготую вечерю, спечу тортик, посидимо вдома.
— Гаразд, — погодився Геннадій. — З мене шампанське.
Того вечора вони намагалися не говорити про війну — хотілося зберегти в пам’яті щось тепле і хвилююче. Згадували перше знайомство, поїздки в Слов’янськ на солоні озера, переглянули фотографії, де була їх Лугандія в повному зборі.
— Які ми тут безтурботні та щасливі, — зауважив Геннадій, вкладаючи в теку останнє фото.
— Здавалося, що так буде завжди, — зітхнула Уля.
— Не сталося, — у напівтемряві пролунало сумно, як подих далекого минулого, куди нема вороття.
— Я хочу запам’ятати тебе таким, яким ти є зараз, — сказала Улянка, дістаючи аркуш паперу та олівець.
— Ввімкнути світло?
— Ні, не треба. Нехай будуть свічки, на столі — келихи з недопитим шампанським, і ти, трохи сумний, задумливий і незвично дорослий, — промовила дівчина під ледь чутний шелест олівця по паперу. — Я залишу цей малюнок собі… Стільки всього намалювала і все роздала. Зараз шкода, що в мене залишилося всього кілька замальовок.
— Ти дочекаєшся мене? — запитав Геннадій.
— Чому ти питаєш? Я на тебе чекала не один рік.
— Тоді було спокійне мирне життя, а зараз…
— Не треба питати про те, на що сам знаєш відповідь.
— Мені важливо почути ці слова.
— Де б ти не був, я буду завжди поруч.
Він бачив її волошкові великі очі, був впевнений: вони не можуть брехати…
Погойдування на м’якому сидінні автобуса заколисувало Геннадія. Він хотів спати, але чомусь не міг заснути. Покидаючи рідні, до болю знайомі місця, він думав про те, що, може статися, він їх бачить востаннє. Скільки його ровесників ось так виїжджали з рідних сіл та міст, сподіваючись повернутися назад з перемогою, і не судилося. Гена подивився у вікно. Під пагорбом примостилося сумне самотнє кладовище. Могили щільно тулилися одна до одної, хоча навколо було багато степового простору. Горбки ніби говорили про те, що їм страшно бути на самоті, відірваними від звичного людського життя, яке для них уже скінчилося, тому перед незвіданим майбутнім вони тримаються купи.
«Людей завжди лякає невідомість, — майнула у Геника думка, і він заплющив очі. — Не варто думати про сумне, треба хоча б трохи подрімати і відпочити».