Філін перебував у доброму настрої. Таким задоволеним, якщо так можна схарактеризувати криву посмішку на злобному обличчі, Вадим його бачив вперше. Такі зміни насторожили чоловіка, і він запідозрив щось неладне. Але Філін, схоже, цього разу не мав наміру влаштовувати тортури.
— Ну що, бандерівець, як справи? — Філін дружньо поплескав Вадима по плечах.
— Я — громадянин України.
— А твої діди воювали? — вишкірився сєпаратист.
— Так.
— За фашистів?
— За звільнення від фашизму.
— Бачу, ми говоримо різними мовами.
— Напевно.
— Твої діди воювали, а ти став фашистом.
— Який я фашист?
— Хто за Україну, той і є фашист.
— Дивна логіка, — посміхнувся Вадим.
— Тобі цього не зрозуміти. Ти коригував вогонь по тих, хто захищає землю своїх дідів, — Філін говорив спокійно, без звичної злості, — ти зрадив свого діда, спаплюжив пам’ять. Ставши на бік фашистів, які захопили Україну, ти й сам перетворився на фашиста. А ми — вірні нащадки, без вагань піднялися на захист землі, яку поливали кров’ю наші діди.
— Я не хочу слухати маячню «дєдивоєвалі», остогидло, — сказав Вадим і напружився, очікуючи підлого удару.
Проте Філін лише неприємно вищирився, обійшов навколо стільця, де сидів Вадим, і форкнув смішком.
— Ти розумієш, що нам фашисти не потрібні?
— Я не вважаю себе таким.
— Мені начхати, ким ти себе вважаєш, — прогарчав чоловік, — головне, що ми отримаємо за тебе і твою бабу непогані гроші.
— Я дорого коштую? — зіронізував Вадим.
— Ага! — хихикнув Філін. — За тебе як за коригувальника росіяни готові заплатити двадцять тисяч зелених! Непогано, як гадаєш?
— Я вже казав, що з мене коригувальник, як з корови балерина.
— А мені все одно, хто ти, — розвів руками Філін, — аби заплатили. — Він свиснув, і на порозі одразу ж постав охоронець. — Заводь! — наказав він.
Вадим побачив Настю. У грудях зашаленіло серце, застрибало сполоханою пташкою, й тепла хвиля ніжності обдала його з маківки до п’ят.
— Настя! — Чоловік підхопився з місця, але важка рука Філіна одразу лягла на плече, втиснула в стілець.
— Привіт, любий! — Настя посміхнулася кутиком губ.
Її всадовили на стілець за два метри від Вадима.
— Голубки, мать вашу! — Філін брудно вилаявся.
Настя прикипіла зором до Вадима. Обіймала його поглядом, пестила очима, намагаючись сказати, що любить його безмежно, вірить у те, що все у них буде добре. Вона не зламалася — Вадим бачив це, прочитав у її ніжному погляді, і підморгнув. Ледь помітна посмішка сяйнула на її обличчі, очі запроменилися, і Вадим був вдячний долі за цю мить щастя. Філін люто глипнув на них, звернувся до Насті:
— Кохаєш його?
— Так!
— А за що? Мені цікаво знати. Що в ньому такого? Звичайний чоловік і все.
— Хіба кохають за щось? — стиха промовила Настя. — Кохають за те, що ця людина є у житті.
— Так просто? — скривився Філін і метнув погляд на чоловіка.
Відтак зиркнув на годинник і сів за стіл. За кілька хвилин до кабінету увійшов статний чоловік у камуфляжній формі, привітався з ним за руку і сів поруч. З виправки та розмови російською мовою з характерним «ґ» було зрозуміло, що то російський кадровий офіцер. Чоловік пошепки поговорив з Філіном, переглянув папери. Потім оцінливо роздивився полонених.
— Фамілія, ім’я, отчєство, — звернувся він до Вадима і почав записувати.
Він ставив питання по черзі Вадимові та Насті, щось занотовував, супився від невдоволення, скоса зиркав, коли щось не подобалося. Офіцер розпитував детально, куди і звідки їхали, навіщо, що конкретно везли і кому, де бували раніше, як потрапили в полон. Він справляв враження дещо стомленої, але розумної та адекватної людини. Після години допиту він кивнув, щоб їх вивели. Коли Настя і Вадим були вже за дверима, то почули незадоволений голос росіянина:
— Каво ти хатєл мне падсунуть? Валантьори ани, нікакіє нє корєктіровщікі…